Альона Пархоменко — стендап-комікеса з Маріуполя, яка сьогодні активно розвиває український стендап у Канаді та є частиною відомої спільноти «UCrazy Stand Up Comedy». Саме в Канаді вона розпочала свій шлях у комедії, про що детально розповіла в інтерв’ю для UAmedia.ca. Але її історія — це не тільки про сцену і жарти. Це шлях через війну, втрату дому, еміграцію і спробу почати життя з нуля — шлях, у якому гумор став не просто захопленням, а способом прожити складний досвід і не втратити себе.

У цьому інтерв’ю Альона розповідає про своє дитинство в Маріуполі, життя під час війни, втрату рідної людини, переїзд за кордон і те, як вона прийшла до стендапу — і чому не уявляє себе без нього сьогодні.

Дитинство і юність

Де ти народилася і як би описала своє дитинство? Чи є спогад, який для тебе особливо цінний?

Я народилася в Маріуполі. Мої батьки були розлучені, я жила з мамою та вітчимом, але часто навідувалась до батька. Моє дитинство було дуже простим, навіть бідним, але по-своєму щасливим і живим. Ми здавали металобрухт, вигадували собі розваги з нічого — це було звичайне дворове дитинство. Пам’ятаю зимову розвагу біля школи: там були сходи і схил, який щозими заливали водою, перетворюючи на крижану гірку. Посеред гірки завжди був цвях — його ніхто не прибирав, просто заливали льодом. Щоб зупинитися, потрібно було доїхати аж до лавки внизу. Зараз батьки, мабуть, жахнулися б, але тоді ми просто каталися — сміялися, падали, вставали і знову їхали. Це було небезпечно і безглуздо, але щиро і радісно. Тоді це здавалося нормальним життям, і я не відчувала, що мені чогось бракує.

Зараз усі ці спогади цінні ще й тому, що це Маріуполь — місто, яке сьогодні окуповане, і до якого я не можу повернутися. Не можу просто пройтися місцями свого дитинства.

Ти закінчила школу в Маріуполі? Куди вступила після закінчення?

Так, я закінчила школу в Маріуполі — на той момент це була ЗОШ №48. Після школи я дуже хотіла вступити на тренера з футболу, бо сама займалася футболом ще в Маріуполі.

У 2016 році я вступила до Харківської державної академії фізичної культури. Це було моє єдине бажання — і, чесно кажучи, досить несподіване для мого оточення. Коли я сказала батькам, що хочу вчитися на футбольного тренера, це викликало здивування. Швидше очікували, що я піду працювати на завод — машиністом крана, слюсарем чи, наприклад, пекарем. Тоді це здавалося більш «реальним» шляхом.

Батьки не мали можливості оплачувати моє навчання, тому мама дуже наполягала, щоб я подавала документи до кількох університетів — аби мати більше шансів вступити на бюджет. Але я подала документи лише в один — у Харків. Я просто дуже хотіла саме туди.

Чому саме такий вибір професії?

Це досить несподівана історія. У дев’ятому класі до нас у школу прийшов тренер і сказав, що набирає дівочу футбольну команду. І чомусь саме в той момент це дуже відгукнулося мені. Після школи я одразу сказала мамі, що хочу займатися футболом. Вона була категорично проти. У знайомих була історія з серйозними травмами — кілька операцій на коліні, і мама дуже боялася, що зі мною може статися щось подібне. Тому перший час мені доводилося казати, що я йду на волейбол, хоча насправді бігла на футбольні тренування.                

Правда відкрилася випадково: одного разу я захворіла, і мама прийшла забрати мене зі школи. Коли ми виходили, жінка на вахті сказала: «О, ви нашу футболістку забираєте?» Пам’ятаю, в той момент я ніби забула, як дихати. Мама тоді нічого не сказала, але вже наступного дня купила мені на ринку футбольну форму. Вона поставила лише дві умови: добре вчитися і не пропускати школу навіть у разі травм. Тож іноді доводилося приходити на уроки навіть із травмами. Я по-справжньому загорілася футболом, багато тренувалася, і з часом це переросло в бажання пов’язати з цим своє майбутнє. Саме тому я вирішила вступати на тренера.

З вступом, щоправда, теж не все було просто. На той момент на футбольну кафедру брали переважно професійних гравчинь, а в мене такого досвіду не було. Тому перший рік я навчалася на відділенні велоспорту — іронічно, але я навіть не вміла їздити на велосипеді.

Зате знаю всі методи педалювання, — з усмішкою додає Альона.

Життя під час війни

Як ти пам’ятаєш 2014 рік і початок війни? Чи відчули ви ці зміни в Маріуполі одразу?

Насправді це прозвучить дивно, але в той момент ми майже не відчули різниці. Я часто про це говорю: я жила там, і в моїй підлітковій свідомості все виглядало так, ніби нічого грандіозного не сталося. Життя ніби тривало, як і раніше.

Разом із батьками ми їздили в бік Донецька, проїжджали блокпости. Я пам’ятаю вулиці з красивими будинками, в яких уже ніхто не жив, і розповіді про те, що люди просто залишали свої домівки, бо не мали навіть можливості їх продати. Це тоді дуже вразило мене.

Але водночас багато речей сприймалися як частина буденності. Ми по-справжньому зрозуміли, що щось не так, лише тоді коли неподалік снаряди з «Граду» влучили в житловий район. Я жила на Лівому березі, це був Східний. Пам’ятаю, як наступного дня ми пішли туди подивитися, що сталося, і вже на місці нам казали, що це нібито випадковість, що переплутали координати.

Зараз я думаю, що тоді багато людей у Маріуполі просто не хотіли вірити, що це відбувається насправді, що це — початок війни. Усім хотілося думати, що це щось тимчасове, несерйозне. Тим більше, що життя і без того було непростим: на заводах затримували зарплати, люди виживали як могли — хтось здавав метал, щоб мати за що жити.

Тому все, що відбувалося, для багатьох поступово ставало частиною звичайного життя.

Зараз я інколи думаю: шкода, що тоді мені ніхто по-справжньому не пояснив, що відбувається. І ловлю себе на думці: чому я сама не ставила більше запитань, коли жила там?

Під час навчання ти поверталася до Маріуполя. Чи відчувала різницю між життям у Харкові і вдома? І що для тебе означали ці повернення?

Так, я жила і навчалася в Харкові, і різниця з Маріуполем поступово почала відчуватися — передусім у побуті й життєвих обставинах.

У Маріуполі в той час почали закриватися заводи, мою маму звільнили. Вона понад 25 років працювала машиністом крана, і у 42 роки змушена була піти працювати прибиральницею. Мені теж довелося швидко дорослішати. Вже з другої половини першого курсу мені довелось підробляти, бо мама просто не могла мене забезпечувати. Хоч я й отримувала стипендію, це була мінімальна сума, якої не вистачало навіть на базові речі: гуртожиток, їжу, щоденні витрати на транспорт. У той період доводилося поєднувати все одразу — навчання, тренування і роботу. Це було виснажливо, але вибору не було.

Приблизно раз на пів року я відчувала, що мені просто необхідно повернутися додому, в Маріуполь. Це було як ковток свіжого повітря. Там я знову бігала грати у футбол із знайомими хлопцями, майже не сиділа вдома. Навіть влітку, коли приїжджала на канікули, могла за два місяці лише раз дійти до моря — настільки була занурена в це просте, живе життя. Для мене ці поїздки додому були справжнім відновленням. Я поверталася в Харків уже з новими силами.

Дім для мене — це про тепло і турботу. Це коли мама зустрічає, годує, коли поруч свої люди. Це дуже відгукується мені в пісні «Дім» Артема Пивоварова.

Попри те, що батьки були розлучені, тато мене дуже любив і завжди пишався мною. Що я можу грати на рівних зі старшими чоловіками. Він приходив на мої ігри, підтримував. Після матчів у мене з’явилася маленька звичка — купувати гарячий чай із лимоном. І одного разу тато сказав: «Навіщо купувати, я можу принести тобі сам». З того моменту це стало нашим ритуалом: півторалітрова пляшка, в якій він приносив мені чай. Після гри він проводжав мене додому — це вже були пізні вечори. Я йшла, пила той чай, і ми просто розмовляли. І саме ці моменти залишилися у моїй памʼяті назавжди.

2022 рік. Як ти зустріла початок повномасштабної війни? Чи пам’ятаєш той день?

Я дуже добре пам’ятаю той день — буквально по хвилинах. Тієї ночі я працювала у квітковому магазині в Харкові. Це була нічна зміна — тоді ще відзначали 23 лютого, було багато замовлень, і я залишилася працювати довше. Магазин знаходився поруч із військовою частиною. Близько четвертої ранку я відчула сильний поштовх — це був удар. Росія почала обстрілювати військові об’єкти, і один із них був зовсім поруч. Я досі пам’ятаю цей момент. До магазину забігла жінка з сусіднього кіоску і сказала: «Війна почалася». Я не повірила. Вийшла на вулицю — і побачила стовп диму. Під’їхав мікроавтобус, із нього вийшли чоловіки, і на питання, що відбувається, вони відповіли: «Дівчата, війна почалася». Але я все одно не могла це усвідомити. Я не спала, була виснажена, і здавалося, що це якась помилка або перебільшення.

Потім приїхав мій керівник і сказав негайно збиратися й їхати додому, бо тут небезпечно. Дорогою я звернула увагу на величезні черги: люди масово стояли на заправках, знімали готівку в банкоматах. У повітрі вже відчувалася паніка.

Я прийшла додому і просто заснула. Пізніше мені подзвонив керівник, запитав, як я, і сказав, що на роботу більше виходити не потрібно. Потім я побачила звернення президента — і навіть тоді до кінця не вірила, що це справді повномасштабна війна. Думаю, багато хто тоді відчував те саме.

У той час я жила звичайним життям: тренувалася, грала у футбол, працювала.

Я також тренувала дітей — це була молодша група, 6–9 років. У мене вже була тренерська категорія, я навіть їздила на змагання як другий тренер. Але в якийсь момент зрозуміла, що хочу не тільки тренувати — хочу сама грати. За два тижні до цього я мала їхати на першу гру другого сезону Першої ліги України. Але все зупинилося.

У який момент ти відчула, що залишатися більше не можна?

Все почалося зі спроб додзвонитися до батьків. Вони жили на дев’ятому поверсі біля лісопосадки в Маріуполі. До 2 березня я регулярно з ними спілкувалася. Того дня я подзвонила татові — і зв’язок обірвався. Потім намагалася додзвонитися до мами, але теж безуспішно.

Тоді мені подзвонив мій колишній начальник. У нього родина працювала у прокуратурі, і він сказав: «Треба терміново дзвонити батькам, хай виїжджають. Маріуполь беруть в кільце». А я вже не могла додзвонитися.

У мене майже не було грошей: залишалася сума на квартиру, яку орендодавець дозволив мені не спішно оплачувати, та невелика зарплата з роботи 23 лютого. Були дні, коли я виходила лише за продуктами, навіть іноді не їла — це стало ритуалом. У цей час мене підтримував Андрій, на той момент мій друг, який регулярно дзвонив і підбадьорював.

Якось однокласниця, чиї батьки теж залишалися в Маріуполі, подзвонила і сказала: «Треба їхати в Польщу, або кудись далі. Тут немає жодної можливості щось зробити, немає заробітку, ти ні на що не впливаєш». Тоді я зрозуміла: це початок жорсткої депресії, і потрібно щось змінювати. Закордонного паспорта у мене не було, тож я виїжджала з українським. Зібрала сумку, роздала сусідам їжу, взяла морську свинку у коробці, на карті 2000 грн. На вокзалі Харків–Перемишль було неймовірно багато людей. Я приїхала до містечка Серадз, де жив Андрій. Він домовився з власником хостелу, що я можу там тимчасово безкоштовно оселитися.

З 2 по 12 березня я не могла додзвонитися до батьків. Єдина відома мені інформація — у наш будинок потрапив снаряд, і я не знала, що з ними. Кожного дня молилася, щоб вони вижили. І одного разу отримала короткий виклик з українського номера. На четвертий раз відповіла мама: у них є генератори, вони в укритті, готують їжу. Я не могла стримати сліз.

Буквально через кілька днів маму разом із вітчимом евакуювали у Росію. Старша сестра потім повідомила, що потрібно вивезти тата. Його квартира постраждала від снаряду. Сестра змогла евакуювати його до Європи, планувала рух далі до Німеччини, але вирішила, що тато залишиться зі мною. Ми з Андрієм поїхали до Лодзю, щоб забрати його. Татові було 60+ років, але життя з нами давало йому нову стабільність — він кинув палити та зловживати алкоголем. На той час мама залишалася в Росії разом із вітчимом, без грошей, речей, з документів лише український паспорт. Ми підтримували один одного, переживали щодня.

А потім сталося непоправне: тато пішов на роботу і не повернувся. Він трагічно загинув на роботі. Коли мені про це повідомив Андрій — мозок відмовлявся це сприймати. Польські закони ускладнювали ситуацію — тіло тиждень не показували, я не могла довести, що він мій батько через відсутності свідоцтва про народження, навіть оформити поховання. Ця трагедія стала переломним моментом. Згодом мені вдалося забрати маму з вітчимом до себе у Польщу.

 Про переїзд до Канади

Як ти приймала рішення про переїзд до Канади і що на нього вплинуло?

Насправді це рішення не було повністю моїм. Воно належало Андрію. На той момент я вже грала у другій лізі Польщі з жіночого футболу, знайшла команду, ми орендували квартиру. Мама розійшлась з вітчимом та переживала власну кризу — залишившись без дому після трагедії та розчарувань у стосунках. Фактично, у неї залишилася лише я.

Брат Андрія отримав КУАЕТ і вирішив летіти до Канади, а Андрій загорівся цією ідеєю. Переді мною постав вибір: залишитися в Польщі, але розійтися з ним, або поїхати з ним за океан. Це було неймовірно складно, адже переїзд означав залишити маму у Польщі.

Я до останнього не вірила, що ми справді поїдемо. Навіть після подачі на візу і купівлі квитків я не наважувалася сказати мамі про плани. Лише за місяць до відльоту вона дізналася. Реакція була важкою — тиждень мовчання, і я її цілком розумію. Тепер я шкодую, що не зробила їй того часу КУАЕТ. Я чітко усвідомлювала: це буде не тимчасовий візит, а справжня еміграція. Так, у 2022 році ми почали новий етап життя у Канаді.

Що найбільше здивувало тебе у Канаді на початку?

Найдивніше сталося у «Старбаксі». Я замовляла каву, а мене буквально засипали питаннями про вид молока, розмір і додатки. І я подумала: «Альона, чому ти не вчила англійську?» — бо навіть просте замовлення перетворювалося на виклик через мовний бар’єр.

Спершу нас поселили в Місісазі, а згодом ми орендували ARBNB у Брамптоні. Мене здивувало, що населення тут зовсім інше, ніж я очікувала. Відверто, я сумувала за європейським середовищем. Перший час я довго не могла знайти роботу.

Зараз я ставлюся до Канади більш лояльно. Рівень життя тут доступніший, ніж у Польщі чи Україні. Наприклад, раніше я не могла собі дозволити навіть iPhone у кредит, а тут це реально.

Що було найскладнішим у перші місяці після переїзду?

Коли проходиш першу еміграцію, це дуже важко, але друга — ніби вже за скриптом, — пояснює Альона.

Я їхала не в рожевих окулярах і знала, що доведеться починати все спочатку та важко працювати. У нас було лише 2 тисячі канадських доларів на двох, а згодом ми ще отримали одноразову фінансову допомогу від Канади в рамках програми CUAET — по 3 тисячі доларів на кожного дорослого.

Найскладніше для мене, каже вона, була відсутність стабільності. Житло постійно змінювалося, роботи не було, і додавала тиск думка про маму, яка залишалася у Польщі.

«Відсутність постійного житла і роботи — ось що тиснуло найбільше», — додає Альона.

Читайте також:Програма TR to PR: що зміниться в імміграційній політиці Канади до 2026 року

Як тобі вдавалося заводити друзів і знаходити підтримку у новій країні?

Спершу все зводилося лише до роботи. Я працюю флористкою у великій компанії, там було багато українців, з якими я познайомилася. Але окрім роботи — ніяких друзів, лише щодня робота, сон, робота… І в якийсь момент я кажу Андрію: «Так більше не можливо: ти просто працюєш, приходиш додому, спиш і знову на роботу». А він відповів: «Треба кудись сходити!».

Вибір впав на український стендап, і так ми вперше потрапили на «Юкрейзі Стендап». Пам’ятаю навіть сукню, яку одягла. Камерний зал, особливий вайб того вечора… Незнайома нам дівчина спитала чи ми вперше на стендапі, і я подумала: «А що, так можна було?» — і почалася розмова. Андрій тоді підійшов до організаторів, щоб дізнатися, чи можна виступити. Я кажу: «Йдемо, давай швидше!» — бо я інтроверт і мені завжди важко робити перший крок.

Після того я поїхала до мами в Польщу, а Андрій вперше за цей час виступав на сцені зі своїми жартами. Коли він виступав вдруге, я вже була присутньою на його шоу.

Читайте також: Подорожуйте Канадою зручно та економно: як працює Poparide

Про шлях у стендапі

Коли ти зрозуміла, що хочеш спробувати себе у стендапі?

Я завжди любила жартувати, ходила на КВН і думала: «Цікаво, прикольно», але в мене був великий страх. Колись в університеті я відверто погано заспівала «Я не здамся без бою» Меловіна. Після того у мене залишився страх виступати з мікрофоном, страх осуду людей. А стендап — це ж ніби стояти оголеною перед людьми, показувати себе.

Але багато чого змінив виступ Андрія (хлопця Альони). Коли я дивилася на нього, він мені давав легкість. Він виходить і кайфує, і хоча ти розумієш, що це непросто, бачиш його легкість — і хочеш спробувати. В мене не було бажання, щоб усі мене обожнювали чи казали: «Вау, ти стендап-комік».

Мені хотілося просто кайфанути, відчути той вайб, коли виходиш і люди сміються.

Я почала збирати власні жарти у нотатках і одного разу вирішила спробувати відкритий мікрофон на «Юкрейзі Стендап». Мали виступати інші коміки, але деякі не прийшли. Засновник Алекс Коцик жартома запропонував мені виступити. Я була зовсім не готова, руки тряслися, гортаю нотатки на телефоні. Андрій підійшов і каже: «Якщо тобі страшно, не треба». А я відповідаю: «Якщо я не зроблю цього зараз, то ніколи не зроблю». І погодилась.

Виходжу на сцену, щось розповідаю, і люди сміються. Це неймовірне відчуття — обмін енергією. Після того першого виступу я була настільки щаслива всередині, що стендап одразу мене «захопив», — з посмішкою згадує Альона. Так я згодом поповнила ряди коміків Юкрейзі, стала частиною команди.

Що в стендапі дається тобі найважче?

Найважче для мене — придумувати жарти. Буває, напишу жарт, він працює, люди сміються, а потім з’являється страх: «а що, якщо це мій найкращий жарт і я більше нічого не придумаю?».

Ще одне випробування — хейт. Незалежно від того, скільки часу ти займаєшся стендапом, негатив все одно впливає на тебе та твою самооцінку. Зараз я намагаюся брати з хейту користь і перетворювати його на новий жарт. Але водночас розумію, що гумор — дуже індивідуальна штука, і він не може подобатися всім. І це абсолютно нормально: є твій слухач і є не твій.

Альона додає про стиль свого гумору: «Мій гумор не надто інтелектуальний. Можливо, колись мої жарти будуть нести якийсь меседж, але зараз вони про мій досвід, про мене. Якщо комусь вони не відгукуються — це нормально».

Чи були думки кинути стендап?

Були різні невдалі виступи. Пам’ятаю, був виступ в Оттаві: після нього я підійшла до жінки з Донецька, і спитала, чи їй сподобалося. Вона сказала: «піде». Це точно не та відповідь, яку очікуєш почути після свого виступу. Особливо складно було одного разу, коли я вперше перед виступом випила маленький апероль і забула текст. Після цього я ніколи більше не п’ю перед сценою — хочу бути максимально зосередженою і відчувати синергію з людьми в залі. На початку шляху треба прийняти, що будуть невдачі.

Я порівнюю стендап із футболом. Я ніколи не була талановитою гравчинею, але багато тренувалася, працювала над собою. У стендапі для мене теж не про „талант“, а про роботу над собою.

Якщо мій виступ не дуже, я передивляюся його, роблю висновки і йду далі. Я знаю, для чого це все — передусім для себе, а також для тих, хто мене підтримує і кому подобається мій гумор. І наразі я навіть не уявляю, що може змусити мене кинути стендап.

Твої жарти часто про особисте життя. Чи важко відкриватися перед аудиторією??

Перший закон жарту — ти повинен якось до нього відноситись: тобі дивно, тобі страшно, тебе дратує. Я не можу жартувати над чимось, що не викликає в мене жодних емоцій. Так, інколи складно жартувати про себе, але я знаю, що ці жарти — з життя, з мого досвіду. І часто вони відгукуються у людей, вони впізнають себе. Коли я починаю жарт з фрази «А чи було у вас таке?», а зал вигукує: «Так!», це неймовірно кайфово. Мої жарти не вигадані, люди відчувають правду, і тому сміються.

Я вже не можу образитися на себе — якщо я сама себе пожартувала, це максимальний рівень іронії. У житті я інтроверт, люблю бути на самоті, рефлексувати. А стендап — мій острівець безпеки. Там я головна, у мене мікрофон, і я відчуваю, що роблю щось важливе для себе.

Мене мотивує рости, бачити прогрес між першим виступом і тим, що я роблю зараз. Колись я жартувала: «У мого хлопця шампунь 7 в одному», а зараз можу пожартувати про рятувальне коло або свою вагу. Тоді я не була впевнена, що можу так сміятись над собою. Так, це може когось образити, але якщо ти приймаєш себе, ти смієшся разом з людьми.

І ще одна річ — зі сцени я можу сказати більше, ніж у житті. Там можна вкинути жарт, який у повсякденному житті я ніколи не озвучу, і це особливе відчуття.

На стендапі ти часто з`вляєшся у футболці з написом «Маріуполь», а в шапці профілю у Інстаграм у тебе пише: «Made in Donbass». Чи можеш сказати, що твоє місто якось вплинуло на твоє почуття гумору?

100% так. Люди з Донбасу дуже щирі, наша сила — у прямолінійності. Ми завжди кажемо все так, як є, нічого не прикрашаючи. Навіть якщо ця правда комусь некомфортна. Якщо нас перемогли у бійці, ми чесно про це скажемо всім. Ми не ділимо життя на чорне і біле — у нас є ще сірі відтінки.

Колорит Донбасу для мене — це голосні люди, чий сміх може розлитися на весь заклад і навіть на вулицю. Я люблю виходити у футболці з написом «Маріуполь», бо це про моє коріння. Пишаюся ним і хочу його нести, показувати, що ми смішні. У мене купа смішних історій про мій край. Для мене важливо демонструвати, що є люди звідти, які багато роблять для України. Я не одна — я одна з тих, хто виступає, збирає донати, несе наш колорит у маси, і це дуже важливо для мене.

Я згадую моноспектакль Беднякова про Маріуполь: відчувається наш вайб — ми прості люди з заводу. Ким би я не стала, завжди залишуся тією людиною, яка могла б працювати на заводі, з сім’ї, де мама стояла у черзі, щоб здати метал. Цими написами на футболці я просто показую, що це все є і все ще українською.

— Ти ділила сцену з різними відомими українськими коміками: Антоном Тимошенко, Тарасом Стадницьким, Тарасом Яремієм та іншими. Що тобі дав цей досвід?

Це дало мені більше впевненості. Як кажуть, «Всесвіт бачить, чого ти хочеш, і дає тобі можливості» — і я всі ці можливості приймаю з вдячністю. До речі, тут хочу окремо подякувати Алексу Коцику-коміку та організатору турів на підтримку ЗСУ.

Окрім самих виступів, коміки діляться зі мною своїм багаторічним досвідом. А ще великий плюс таких виступів — це впізнаваність: люди починають запам’ятовувати тебе як коміка, а це дуже важливо.

Особливо запам’ятався виступ на розігріві в Антона Тимошенка. Він дав мені розуміння, що я можу. Я можу виступати перед аудиторією у 200+ людей, розповідати свої жарти і відчувати синергію з залом. Це був неймовірний досвід, який точно стане в пригоді у майбутньому.

На своїй сторінці у Інстаграм ти часто згадуєш про роботу з психологом. Як терапія допомагає тобі у житті та у стендапі?

Було таке, що я боялася: якщо я все пропрацюю з психологом, про що тоді буду жартувати? На що психолог відповіла мені, що це неможливо. — посміхається Альона.

Я знаю дуже багато коміків, які працюють з психологом. Раніше я часто орієнтувалася на думку інших: мене рідко хвалили, постійно порівнювали з іншими, і це впливало на мене ще з дитинства. Через це у мене з’являлися страхи і сумніви, а ще — РХП, я заїдала свої проблеми. Терапія допомагає мені залишатися життєздатною, не вигорати і підтримувати внутрішній баланс. Я можу багато працювати, і через це легко виснажитися, але завдяки терапії я навчаюся встановлювати межі та відпочивати, коли потрібно. Навіть якщо часу на сесії немає, я веду щоденник і виписую свої емоції — це теж допомагає не вигорати.

Плюс війна, мама… Ми живемо в нестабільному світі. Якби я нічого не пропрацьовувала б, мій стендап був би депресивним. А так — він життєздатний.

Багато українців порівнюють український стендап в Україні та український стендап у Канаді. Як ти ставишся до таких порівнянь?

Я вважаю, що не доречно порівнювати. У коміків в Україні, як мінімум, двічі на день є можливість виступити на відкритому мікрофоні, перевірити свої жарти, а потім кататися з ними по всій Україні. У них практики в 10 разів більше, ніж у нас тут.

У нас може бути один відкритий мікрофон, потім шоу — і людям може здатися, що вони це вже чули. Аудиторія часто повторюється — ті самі люди приходять і на відкритий, і на шоу. У нас у «Ucrazy Stand UP» багато коміків займаються всього 1–2 місяці. Без практики не виростеш. У середньому у Юкрейзі коміки займаються 2–3 роки, найбільше досвіду має Алекс Коцик. Тому порівнювати з коміками, які працюють 15–20 років в Україні, на мою думку, недоречно.

Ще одна поширена помилка — порівнювати живі виступи з тим, що на YouTube. Там показані лише найкращі моменти і багато чого вирізається.

Чи вимогливий український глядач до стендапу в Канаді?

Я взагалі помічаю, що українці часто завищують очікування до стендапу, більше, ніж до інших подій. Наприклад, якщо порівняти вечір читання віршів і стендап — критика здебільшого падає на стендап. Якщо хтось читає з листка вірші — ок, а на сцені стендапу це вже мінус. Люди питають: «Чому дивишся у листок? Чому виступ короткий? Чому ти заїкаєшся?» Або навіть критикують чайові, які бере заклад, хоча це зовсім не залежить від коміка.

Чи можна заробляти цим?

Теоретично так, але на практиці в Торонто це складно. Тут людей уже треба вмовляти прийти на шоу, бо багато хто знайомий із коміками і вже чув матеріал. Якщо ж виїжджати за межі міста, шансів заробити більше.

Сам процес дуже витратний. Над 15 хвилинами матеріалу можна працювати місяцями. Це не так легко, як здається. Крім написання жартів, є ще організаційні моменти: оренда залу, промоція шоу, репетиції, постери — все треба продумати до деталей і виділити на це кошти та час. Навіть невеликі івенти можуть не окупитися. Це завжди ризик.

Але поки заробіток у стендапі — не головне. Для мене важливі процес, можливість виступати і насолоджуватися тим, що роблю. Виступи дають задоволення, досвід і можливість рости як коміку. А ще це чудова можливість зібрати кошти на потреби ЗСУ.

Дуже багато табуйованих тем. Чи буває тобі як коміку страшно що за якийсь твій жарт тебе можуть закенселити?

Якщо люди сприймають те, що комік говорить зі сцени занадто серйозно, то взагалі навіщо просувати жанр стендапу в маси? Бо через смішні речі часто доносяться важливі речі. Єдине, що я вважаю — коли ти «менший» за проблему, тоді можеш над нею пожартувати, тобто з позиції слабкості.

Якщо про волосся на ногах у жінок пожартує чоловік, це викличе обурення у жінок. Якщо ж про це пожартую я, дівчина, то це логічно і прийнятно. Те саме з вагою — якщо це моя проблема, я можу жартувати про неї. Звісно, є багато жанрів гумору, де образа — це норма: гумор, сатира, roast.

Політика «відміни» для мене досі не зрозуміла. Чому інфлюенсери з великою аудиторією можуть говорити що завгодно, а комік ризикує отримати «cancel» лише через жарт? Іноді через це агресія людей може переходити у реальне життя. Це несправедливо.»

Як ти ставишся до думки, що «Гумор та стендап зараз не на часі?»

Гумор ніколи не буває «не на часі». Коли почалася повномасштабна війна, один з перших, хто робив стендап у бомбосховищі, був Фелікс Редька. Здавалося б, у такій ситуації сміятися недоречно — літають бомби, навколо страх і невизначеність. Але саме тоді гумор набуває особливого значення: він дозволяє людям на мить відволіктися від тривог.

Якщо жити постійно у вакуумі страху і думати, що все погано, можна впасти в депресію, втратити здатність відчувати моменти радості і підтримувати один одного. Гумор дає можливість знайти точку опори, навіть коли навколо повний хаос.

Стендап у цьому сенсі стає особливо цінним. Через жарти ми можемо обговорювати складні теми, ділитися досвідом і емоціями, водночас даруючи людям хоча б коротку паузу від страху та стресу.

Українці — нація, яка зі всього може зробити мем. Ми можемо посміятися навіть з того, що здається страшним або безнадійним, і саме це робить нас незламними. І я пишаюся, що я є частиною цієї нації.

Читайте також: Режисер Ованнес Хачатрян про створення документального кіно в Канаді

Як ваші стендап-шоу допомагають Україні, крім того, що дають людям трохи сміху та відпочинку?

«Юкрейзі Стендап» насамперед було засновано для того, щоб збирати кошти на ЗСУ, а попри це розвивати український стендап у Північній Америці. Для нас у Юкрейзі кожне шоу це не про заробляння грошей, а про ще один спосіб допомогти Україні через гумор.

Кошти з квитків зазвичай покривають лише базові витрати на організацію шоу. Тому часто коміки відмовляються від своєї плати або передають її на донати — часто це 100%.

Люди приходять на наші події і роблять донати, що дуже надихає. Наприклад, нещодавно нам вдалось зібрати $1000 для канадського військового Адама, який поїхав на донецький напрямок.

Приємно було продати на шоу футболку за $200. Можливо, це не такі великі суми, як у коміків, які приїжджають з України, але я впевнена: не буває малих донатів для ЗСУ. Будь-який внесок — це крок до перемоги.

Юкрейзі на постійній основі підтримує різні збори, щоб допомога була стабільною та системною. Крім цього, Юкрейзі допомагає організовувати благодійні тури українських коміків по Канаді та США.

 Чи думала ти вже про свій власний сольний стендап концерт?

Я зараз більше спостерігаю за тим, як все працює, і поки що у мене немає потреби робити сольний концерт. Поки не можу назбирати годину матеріалу, у якому була б впевнена. Я розумію, що прийде певна кількість людей, щоб мене підтримати, але робити концерт «аби був» я не хочу.

У планах зараз — записати той матеріал, який я вже готова відпустити, хвилин на 20, і викласти на YouTube, щоб подивитися, як він сприйметься. Це дозволить перевірити реакцію не тільки українців у Торонто, а й аудиторії загалом. Старі жарти записати та відпустити, а паралельно писати нові.

Я не прагну до пафосного сольного стендапу. Наразі розумію, що я до цього не готова — ні морально, ні матеріально, ні фізично. Зараз багато інших справ і ще є робота, яка забирає багато часу, який я могла б витрачати на творчість. Можливо, у майбутньому щось зміниться, але зараз так.

Які дасиш 3 поради коміку початківцю в Канаді?

Однозначно варто спробувати, але треба бути готовим, що це не буде легко. Поки не спробуєш, не дізнаєшся насправді. Стендап — це дуже класна штука, але не для всіх. Не очікуйте популярності, бо часто видно, коли людина займається стендапом лише заради цього. Не робіть так. Стендап — це для душі.

Є фраза, яку я запам’ятала: «Стендапом займаються ті, хто не може ним не займатися».

І я вважаю, що це справді база. Мені дуже пощастило бути однією з таких людей — тих, хто любить те, що робить. Я вдячна Всесвіту, Алексу та тим всім комікам, які не прийшли тоді на той роковий відкритий мікрофон, бо завдяки цьому здійснилась одна маленька мрія.

Як кажуть, хто не ризикує — той не п’є шампанського. Навіть якщо потім ви не станете професійним коміком, спробувати варто. Це шанс закрити свій гештальт: або ви зрозумієте, що вам це не підходить, або отримаєте кайф від виступу. У будь-якому випадку, це на користь. Плюсів завжди більше, ніж мінусів. Тож приходьте на Відкритий мікрофон.