Українська діаспора в Канаді — одна з найпотужніших у світі. І справа не лише в тому, скільки поколінь тут бережуть українську мову, культуру й традиції. А в тому, як сильно українське серце може тягнутися до рідної землі — навіть через океан.
Бо є речі, які неможливо викорінити, де б ти не жив: пам’ять, відчуття дому й любов до України.
Саме такою є Оксана Грицина — українка, народжена в Канаді, пластунка, вчителька та засновниця проєкту «Соняшник». Після початку повномасштабного вторгнення вона разом із командою створила табір для дітей війни в Україні — дітей військових, полеглих героїв, полонених і зниклих безвісти.
Нагадуємо, що 11 червня команда проєкту «Соняшник» вкотре проведе у Торонто благодійний Art Sale, щоб зібрати кошти для організації вже пʼятого літнього табору для українських дітей, які сьогодні живуть у реальності війни.
Ми поговорили з Оксаною про те, як народився проєкт «Соняшник», чому перший табір ледь не провели у Польщі, як діти переживають війну, навіщо табору психологи, чому ватри й українські пісні стали частиною терапії, а також про історії, які неможливо слухати без сліз — і які нагадують, заради чого все це існує.
Як народився проєкт «Соняшник»
Оксана Грицина народилася в Канаді, але каже: Україна завжди була великою частиною її життя. Вона пластунка, багато років займалася волонтерством і працювала з різними українськими організаціями. З 2008 до 2018 року Оксана працювала в одній із ініціатив, пов’язаних з Україною, але згодом відійшла через емоційне вигорання.
«Усі тоді питали мене: “Оксано, який твій наступний проєкт?” А потім почався ковід, і багато благодійних ініціатив просто зупинилися. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році я почала телефонувати друзям, рідним і колегам в Україні. Я колись викладала в УКУ у Львові, тому мала там багато близьких людей».
Спочатку вона збирала кошти на медичне обладнання, бронеплити та захисне спорядження. Але дуже швидко Оксана зрозуміла: хоче робити щось більше.
«І тоді один мій знайомий сказав: “Оксано, ти понад 20 років працюєш із дітьми. Саме цим ти й маєш займатися зараз”».
За фахом Оксана — вчителька. Уже понад 15 років вона викладає в канадській школі французьку мову та аборигенську літературу.І саме тоді вона особливо гостро побачила ще одну реальність війни — появу великої кількості дітей, які потребують підтримки: дітей військових, полеглих героїв, полонених і зниклих безвісти.
«Я дуже люблю працювати з дітьми. І українські діти — особливі. Усі, хто працював в Україні, говорять одне й те саме: у них зовсім інше мислення. Вони дуже креативні, ініціативні, відкриті до ідей».
Так народилася ідея «Соняшник» — табору для дітей, які живуть у реальності війни. На той момент, згадує Оксана, вона майже не бачила організацій, які системно працювали б саме з такими дітьми. І тоді зрозуміла: її багаторічний пластовий досвід може стати справді корисним.
«Я хотіла створити місце, де діти можуть відчути себе сильними, повірити в себе, навчитися долати труднощі й просто трохи видихнути. І я, як ніхто, знала, як саме відпочинок на природі, в наметах, стає іноді зцілюючим».
Для Оксани було важливо, щоб табір став не лише «терапією через розмови». Вона хотіла, щоб дітям допомагали сама природа, рух, спільнота, дружба й відчуття безпеки. Саме тому команда почала шукати психологів, готових працювати з дітьми у форматі табору — щодня поруч із ними, у живому середовищі, а не лише в кабінеті.
«І нам вдалося зібрати дуже сильну команду. Зараз із нами співпрацюють 10–14 психологів».
Перший табір планували провести у Польщі
Перший табір «Соняшник» відбувся вже у 2022 році — лише через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення. Тоді це був пілотний проєкт, який зібрав 55 дітей.
«Я просто хотіла зрозуміти, чи ми взагалі здатні це зробити. Тому я звернулася до кількох донорів. Одним із перших, хто підтримав ідею, став засновник Saint Javelin Християн Борис — автор відомого образу Богородиці з Javelin у руках, який став одним із символів підтримки України у світі. Ми були знайомі ще раніше. Колись я навіть допомагала йому перекладати інтерв’ю, коли він працював журналістом в Україні. Я подзвонила й сказала: “У мене є така ідея”. А він відповів: “Окей. Скільки потрібно?” І лише за два тижні нам вдалося зібрати 60 тисяч доларів. Тоді я зрозуміла: є люди, які готові підтримати цю ініціативу».
Оксана написала приблизно 18 людям, з якими колись волонтерила в Україні. І майже всі відповіли однаково: «Там, де ти — там і я».
Організовувати дитячий табір у перші пів року великої війни було непросто. У той момент вся країна збирала гроші на армію, допомагала фронту, рятувала людей з окупації. Але Оксана зрозуміла: не можна забувати й про дітей — тих, хто занадто рано подорослішали через війну.
Спочатку Оксана планувала проводити табір у Польщі. Через лемківську громаду навіть знайшли землю, яку готові були надати безкоштовно. Але в якийсь момент вона чесно зізналася собі: єдина причина, чому вона не проводить його в Україні, — це страх.
«Я досі пам’ятаю ті дзвінки. Я робила їх із машини, дорогою на роботу, бо між нами й Україною — сім годин різниці. Це був єдиний час, коли і мої друзі в Україні вже не були на роботі, і я ще була вільна. І я кажу їм: “Слухайте, стоп. Єдина причина, чому ми зараз плануємо табір у Польщі — це те, що я боюся перетинати кордон, бо в Україні війна?”. І мій знайомий відповідає: “Ну фактично, так, Оксан. Але ми цілком могли б зробити безпечний табір в Україні”. Я кажу: “Окей. Дайте мені 30 секунд”. Пам’ятаю, як зупинилася на червоному світлофорі й подзвонила мамі. І сказала: “Мам, сорі… але я їду в Україну”».
Після цього Оксана повністю занурилася в організацію: створила програму, зібрала волонтерів і домовилася про всі деталі. Першими учасниками стали діти із Західної України. Але вже після зимового табору 2022 року вона зрозуміла: цього недостатньо.
«Я сказала собі: ні, стоп. Так не може бути. У «Соняшнику» мають бути діти з усіх регіонів України».
Через рік від масштабного вторгнення проєкт «Соняшник» офіційно став благодійним фондом у Канаді. Організацію підтримала українська кредитова спілка та Фундація Будучність, яка досі допомагає з юридичними та податковими питаннями. Сьогодні команда проводить благодійні події, шукає донорів, подається на гранти й продовжує розвивати програми для дітей військових, полеглих героїв, полонених і зниклих безвісти.
Зараз «Соняшник» приймає до 130 дітей на літню програму та має близько 40 волонтерів — психологів, педагогів, тренерів і людей із великим досвідом роботи з дітьми. Половина волонтерів — із Канади, США та Великої Британії. Частина — представники діаспори. Але є й ті, хто не має українського коріння, проте щиро підтримує Україну.
«До нас приїжджають канадські ветерани, ветерани американської армії, люди, які працювали в Україні через Peace Corps. У нас дуже різні люди. Але всіх об’єднує одне — бажання допомогти українським дітям».
Перша поїздка в Україну після початку повномасштабної війни
Оксана їздить в Україну ще з 2008 року — двічі на рік, влітку і взимку. Але перша поїздка після початку повномасштабного вторгнення стала для неї однією з найемоційніших у житті.
«Я купувала квиток уже не в Україну, а в Польщу. І це мене страшенно нервувало», — згадує вона.
До війни дорога займала близько десяти годин. Тепер — добу або навіть півтори. І сам цей факт, каже Оксана, не вкладався в голові.
«Я пам’ятаю це дивне відчуття: ти вже в Польщі, а тут немає війни. Люди живуть звичайним життям. І це виглядало абсолютно нереально. Кордон я переходила пішки — так було швидше. І тягнула за собою бронеплити, медичне обладнання, допомогу для бригад. У мене було, мабуть, під сто кілограмів речей на колесах. І я пам’ятаю цей момент: я вся мокра, виснажена, переходжу кордон… і просто падаю на коліна та цілую землю».
В Україні в Оксани велика родина — вуйки, тітки, кузини. Майже всі живуть у Тернополі та Львові. А ще — друзі, з якими вона знайома вже майже 20 років.
«Людям, народженим в Україні, іноді важко зрозуміти, чому українці діаспори так сильно відчувають зв’язок із Україною.
Але для мене Україна завжди була батьківщиною. Я ідентифікую себе більше українкою, ніж канадійкою. Мені ближчий український менталітет, мова, культура».
Про дітей та місію проєкту «Соняшник»
«Для мене було дуже важливо створювати для дітей позитивні спогади. Щоб у них Україна асоціювалася не лише з війною. Бо якщо дитина думає тільки про страх і втрати, вона не захоче залишатися в Україні після 18 років. Тому психологічна підтримка — це основа нашої роботи.
Другий принцип — підтримка української економіки. Ми нічого не завозимо як гуманітарку. Все купуємо в українських виробників: намети, каремати, одяг, мерч. Для нас дуже важливо, щоб це було зроблено українськими руками. Таким чином, ми soft support, підтримка через економіку. Ми хочемо підтримувати країну не лише словами.
Третій принцип — збереження культури та ідентичності. Росія знищує не лише людей, а й школи, церкви, культурну спадщину. Тому кожен наш табір має українську тематику. І дітям це дуже подобається. У таборових умовах, на природі, через гру вони засвоюють це набагато легше.
Перший рік був присвячений українській історії. Другий — культурі й традиціям. Минулого року — українським рухам опору. А цього року тема — «Подорож Україною».
За останні чотири роки я зрозуміла одну важливу річ: через війну, окупацію і постійну небезпеку діти почали втрачати свою країну в буквальному сенсі. Вони вже не їздять, як колись, на конкурси чи змагання в Миколаїв, Запоріжжя чи Харків. Усі переважно тримаються західної частини України або їдуть за кордон — у Польщу, Рим чи ще кудись.
І тоді в нас народилася ідея: цього року ми зробимо так, щоб діти стали “туристами” у власній країні. У кожного буде внутрішній “паспорт”, вони проходитимуть символічний паспортний контроль, і щодня “подорожуватимуть” новим регіоном України.
Кожен день буде присвячений окремій області чи місту. Навіть кухня буде тематичною — наші кухарки готуватимуть регіональні страви. Ми говоритимемо про відомих людей, історію, культуру. Наприклад, про Полтаву й Івана Котляревського, про Харків — як першу столицю України, і багато іншого».
Щоліта табір «Соняшник» збирає все більше дітей
Перший літній табір зібрав 55 дітей, на зимову програму приїхало 40 дітей. Наступного року проєкт «Соняшник» виріс до 110 кемперів, а потім — до 130. Таку ж кількість дітей очікують і цього літа.
«Реєстрація на цьогорічну літню програму вже закрита. Ми відкривали її лише на два тижні. І в перший же день побили всі рекорди — 95 дітей зареєструвалися одразу. Я навіть не очікувала такого. Цього року все дуже швидко розлетілося — спрацювало сарафанне радіо, реклама, люди почали ділитися інформацією. Воно просто пішло, як іскра. Загалом ми отримали близько 250 заявок, але фізично можемо взяти лише 130 дітей. І ці місця вже заповнені».
До речі, взимку Оксана разом із командою теж проводить табори, але вони менші — приблизно на 75 дітей.
«Це свідоме рішення, бо взимку інший формат і менша територія. Ми живемо не в наметах, а в будиночках у Львівській області. Для нас зимовий табір — це ще й про традиції. Ми разом святкуємо Різдво, Маланку, сідаємо всі за один стіл. І для багатьох дітей із півдня чи сходу України це взагалі перший такий досвід. Вони вперше чують старі колядки, бачать ці традиції наживо. Ми все їм показуємо, вчимо, пояснюємо».
Ось так проєкт «Соняшник» об’єднує дітей з різних куточків України: з Одеси, Сум і Полтави, Запоріжжя, Києва, Житомира, Закарпаття, Хмельницької області, а також із окупованих територій. Є волонтери з Маріуполя та Бердянська, які пережили окупацію в перший рік повномасштабної війни.
І, за словами Оксани Грицини, вони повертаються додому вже зовсім з іншим відчуттям країни.
«Ми ніколи не тиснемо й не кажемо: “Не можна говорити іншою мовою”. Але через те, що половина наших волонтерів — із діаспори, ми самі ніколи не чули російської в повсякденному житті. Я пам’ятаю, коли вперше приїхала в Київ і мені кажуть “Здрастє, дєвочка”, а я не зрозуміла. І всі дивилися на мене здивовано: “Як це ти не розумієш?” А я відповідала: “Я ніколи не чула російської, а з українською вони ну зовсім не схожі”.
Також у нас волонтерили люди з Маріуполя, Бердянська, які пережили окупацію. Один із наших волонтерів прожив шість місяців в окупованому Маріуполі. Він приїхав до нас абсолютно виснажений морально. А після табору сказав: “Так, це дійсно те, що мені було потрібно — побути з дітьми, які ще вміють сміятися”.
І тоді я зрозуміла: цей табір лікує не тільки дітей»
«Для нього війна означала одне — він більше не зможе гратися з татом»
Одна з історій, яку Оксана досі не може забути, — про хлопчика, якого в таборі між собою лагідно називали «Яєчко». Йому було приблизно 13–14 років. Дуже усміхнений, легкий, життєрадісний.
Але в останній день табору він раптом різко закрився в собі.
«Я не тиснула. Просто сказала: “Коли будеш готовий — поговоримо”», — згадує Оксана.
«Перед сном я завжди обходжу всі кімнати чи намети й бажаю дітям добраніч. І завжди кажу: “Я вас люблю”. Бо десь у мене є така думка: якщо, не дай Боже, щось колись станеться, то це будуть останні слова, які вони почують перед сном.
І от одного вечора я зайшла до хлопців у кімнату й кажу: “Окей, хлопці, добраніч, лягайте спати. Я вас люблю”.
Того вечора, коли я вже збиралася виходити з кімнати, хлопчик раптом сказав: “Оксано, я готовий поговорити. Давай вийдемо в коридор”.
Ми вийшли. І він каже: “Вибач, мені сьогодні недобре… Бо мені сказали, що тато переніс операцію і втратив руку”.
Я слухаю його — і як доросла людина розумію весь жах цих слів. Але в той момент я страшенно стримувалася, щоб не розплакатися просто перед ним.
А він каже: “Оксано, ми більше не зможемо грати в м’яча. Тато не зможе кидати мені м’яч, коли повернеться додому. Ми не зможемо разом гратися на подвір’ї”.
І тоді я раптом дуже чітко зрозуміла одну річ: дитина не бачить війну глобально. Вона бачить її через свій маленький світ. Для цієї дитини війна — це не політика, не фронт, не карти та контрнаступи. Для неї війна — це те, що вона більше не зможе гратися з татом.
Тато живий — і це, здавалося б, головне. Але дитина в той момент бачить лише цю втрату. І я сиділа й думала: як допомогти? Які слова тут можна знайти?
І тоді я сказала: “Ой, Яєчко. Ти знаєш, зараз в Україні є неймовірні лікарі. І протези вже зовсім інші — це технології XXI століття. Україна зараз взагалі стає однією з найсильніших країн у сфері протезування. Ти будеш допомагати татові проходити терапію. Ви разом усе це пройдете. І ви ще будете гратися”.
І я побачила, як у той момент із нього ніби знявся той тягар. Наче дитина нарешті змогла видихнути. І саме тоді я остаточно зрозуміла: ось заради чого існує ця організація».
«Діти мають бачити поруч дорослих, яким можна довіряти»
Оксана вже 15 років працює з підлітками й каже: саме вік 11–17 років є одним із найвразливіших. У цей період діти починають приймати свої перші серйозні рішення, формують коло спілкування, шукають авторитетів і часто вперше стикаються з небезпечними виборами.
Саме тому в таборі для них так важлива присутність сильних дорослих — наставників, яким можна довіряти. Багато волонтерів стають для дітей не просто вихователями, а справжніми прикладами й людьми, до яких хочеться тягнутися. Діти повертаються в «Соняшник» по кілька разів. Хтось приїжджає вдруге, хтось — утретє. Максимально можна побувати на програмах п’ять разів — літніх і зимових разом. І, за словами Оксани, дуже помітно, як за цей час вони дорослішають.
«Деякі вже самі кажуть: “Я не подаватимусь на зимовий табір, щоб точно потрапити на літній”. Тобто вони вже вчаться думати наперед і приймати рішення», — розповідає вона.
Особливу увагу в «Соняшнику» приділяють дітям, які втратили батьків на фронті, дітям полонених і зниклих безвісти. Цього року із 130 учасників приблизно 40 — саме з таких категорій. У таборі працюють психологи, проводять групові заняття, терапії та майстер-класи. Але водночас кожна дитина має можливість поговорити з психологом наодинці — без страху чи сорому.
І це, каже Оксана, одна з найважливіших речей: показати дітям, що звертатися по психологічну допомогу — нормально. Бо наслідки війни сьогодні проживають фактично всі українські діти, навіть якщо це не завжди видно одразу.
«Ми часто помічаємо проблему лише тоді, коли з’являються серйозні симптоми — проблеми зі сном, апетитом чи поведінкою. Але це не означає, що інші діти не страждають», — пояснює вона.
За її словами, це стосується і військових. Багато хто досі звик говорити: «Я сам впораюсь», «Мені не потрібна допомога». Іноді саме діти можуть стати прикладом для своїх батьків.
«Якщо дитина каже: “Я ходжу до психолога, і мені це допомагає”, — можливо, саме це колись допоможе і її татові зробити той самий крок», — говорить Оксана.
Для команди «Соняшник» це вже давно не просто про табори. Це — про майбутнє дітей, родин і країни загалом.
«Діти дають мені енергію»
Оксана зізнається: попри величезний масштаб роботи, саме діти й дають їй сили рухатися далі.
«Я пластую з шести років, а зараз мені вже 39. І чесно — діти дають мені енергію. Я її від них набираю», — каже вона.
За її словами, працювати з дітьми в таборі на природі інколи навіть легше, ніж щодня викладати у школі в Канаді.
«Там ти просто заражаєшся їхнім сміхом, енергією, життям. Мої колеги часто жартують: мовляв, як можна весь рік працювати з дітьми, а потім ще й віддавати свої канікули на волонтерський табір? Вони питають: “Оксана, ти що, здуріла?” А я завжди відповідаю: “Так. Але саме це мене надихає жити й далі працювати”», — розповідає вона.
І додає з усмішкою: «It’s a special kind of crazy».
«Ми хочемо, щоб діти знову почали жити»
У таборі «Соняшник» майже немає вільного часу — і це свідомий підхід команди. Програма табору насичена походами, сплавами, творчими вечорами, ватрами, психологічними заняттями й командними активностями. Телефони в дітей забирають і видають лише кілька разів на весь час табору — щоб вони могли зв’язатися з батьками.
«Спочатку їм дуже важко. Вони кажуть: “Телефон — це частина мене”. Але потім без них починають по-справжньому жити», — розповідає Оксана.
У таборі намагаються створити середовище, де дитина знову може відчути себе сильною, живою та здатною долати труднощі. Особливе місце займають ватри — вечірні таборові зустрічі, де всі збираються разом. Кожен гурток готує сценку, виступ або творче завдання за певною тематикою. Цього року, наприклад, у таборі планують вечір української поезії — діти декламуватимуть твори Симоненка, Лесі Українки, Олени Пчілки та інших авторів.
Окрім великих вечірніх програм, у таборі є ще й так звані «гурткові вогники» — маленькі камерні зустрічі у своїх групах. Саме там, каже Оксана, народжується найбільше довіри.
«Діти дуже зближуються між собою. З’являється відчуття маленької сім’ї», — каже Оксана.
І найцінніше для команди — те, що після табору цей зв’язок не зникає. Діти продовжують спілкуватися між собою протягом року, підтримують одне одного й залишаються на зв’язку.
«Так формується справжня мережа підтримки», — каже Оксана.
«Україну неможливо знищити»
Для Оксани Україна — не просто країна її походження. Попри те, що вона народилася й живе в Канаді, себе вона відчуває насамперед українкою.
«Для мене Україна — це батьківщина. Я ідентифікую себе більше українкою, ніж канадійкою», — каже вона.
Саме тому для неї проєкт «Соняшник» — це не лише про психологічну підтримку дітей. Це ще й про збереження культури, пам’яті та відчуття приналежності. Оксана виросла на українських народних, стрілецьких, повстанських і козацьких піснях. Їх їй передавали батьки та українська громада в Канаді. І тепер усе це вона намагається передати дітям в Україні.
«Ми їдемо туди й повертаємо дітям те, що хтось намагався знищити — нашу культуру, мову, традиції», — каже Оксана.
Саме тому в таборах так багато уваги приділяють українським пісням, вечорам поезії, традиціям і спільним святкуванням. І попри війну, Оксана говорить про майбутнє України дуже впевнено.
«Я бачу цих дітей. Бачу молодь. Бачу людей, які не здаються. І тому я вірю в майбутнє України. Війна рано чи пізно закінчиться, вона не триватиме вічно. І головне завдання зараз — зробити так, щоб після неї було кому відновлювати країну. Україну неможливо “закопати”. Вона буде відновлюватися. І наше завдання — підготувати покоління, яке зможе це зробити».
Благодійний Art Sale у Торонто: мистецтво заради дітей
Нагадуємо, що 11 червня команда проєкту «Соняшник» проведе у Торонто благодійний Art Sale — вечір, який поєднає мистецтво, українську громаду та збір коштів для дітей військових. Детальніше про подію та її місце проведення читайте у нашому матеріалі: «У Торонто відбудеться благодійний вечір Artful Aid на підтримку дітей війни в Україні».
Після кількох років життя у Львові в Оксани залишилося багато друзів серед художників і митців — як в Україні, так і в Канаді.
«Я зрозуміла: чому б не використати цей зв’язок? Я почала писати знайомим художникам, і вони почали передавати свої роботи для події. Так само й тут, у Торонто, митці з громади долучаються й дарують картини», — розповідає вона.
На вечорі будуть представлені роботи різного рівня — від доступних картин за близько 100 доларів до справжніх колекційних творів.
«Минулого року в нас була бронзова робота Лео Мола, принти Гніздовського. Були роботи Новаківської — їх дуже цінує діаспора», — каже Оксана.
До події долучаються не лише українські митці. Частину робіт передають і канадські художники з Торонто, які підтримують ініціативу. Гостей також чекає атмосферний вечір із вином та легкими закусками. Напої для заходу безкоштовно надали Leaning Post Winery та Lady Winery.
«Ми не беремо плату за вхід. Просто сподіваємося, що люди підтримають дітей, купивши картину», — пояснює команда.
На гостей чекатимуть роботи українських і канадських художників, тепла атмосфера, жива розмова та можливість напряму підтримати програми психологічної допомоги для дітей військових, полеглих героїв, полонених і зниклих безвісти.
«Ми дуже хочемо, щоб люди прийшли. Бо кожна куплена картина, кожен донат — це чиєсь відновлення, чиясь підтримка й можливість для дитини хоча б на кілька днів знову побути просто дитиною», — каже Оксана.
До речі, підтримати проєкт «Соняшник» можна через сайт проєкту або через BCU Financial – Buduchnist Credit Union, яка офіційно опікується фондом у Канаді. Більше про діяльність організації можна дізнатися на сайті проєкту, а також на сторінках «Соняшника» у Facebook та Instagram.
