Ім’я Лідії Семесюк стало добре відомим українській громаді Торонто після вистави «Лісова пісня. Легенда про кохання», яка зібрала аншлаги й стала однією з найяскравіших театральних подій останніх років. Постановка об’єднала представників різних хвиль української міграції, а для театру «Заграва», що існує вже понад 70 років, стала справді знаковою. Такого акторського складу та такого рівня сценічної майстерності глядачі не бачили давно.
Читайте також: «Драгон-боат дуже швидко показує, хто ти є»: як синьо-жовтий човен Peppers UA представляє Україну в Канаді.
Саме Лідія Семесюк — українська акторка театру й кіно — стала режисеркою цієї вистави. Хоча глядачі не бачили її на сцені, вона проживала кожну репліку, кожну сцену й кожну емоцію за режисерським столом.
Ми зустрілися, щоб поговорити не лише про успіх «Лісової пісні», а й про те, як акторка будує нове життя в Канаді, поєднуючи survival job із театральною творчістю, що допомагає не втрачати себе навіть далеко від дому.
А розмову ми почали з, мабуть, найпростішого і водночас найскладнішого запитання: «Хто зараз Лідія Семесюк?»
Повернення до себе після війни
«Хто я зараз? Це цікаве питання. Я досі намагаюся повноцінно відновити себе. Хоча, мабуть, не зовсім “відновити”, бо війна всіх нас дуже сильно пошарпала. Вона нас змінила: десь зламала, а десь, навпаки, увімкнула ресурси, про які ти навіть не знав. Чесно, якби питання “хто я?” мені задали у 2022 році, я б сказала: “Я мама — і that’s it.” Але зараз, слава Богу, я повертаюся до тієї себе, якою я себе відчувала і знала раніше».
Лідія зізналася, що досі відчуває біль за тим, що втрачено. Адже в Україні вона реалізувалася як акторка, режисерка та драма-тічер.
«Я знімалася в кіно: саме перед війною вийшов повнометражний фільм “Віденська кава”, де я зіграла головну роль. Велися зйомки серіалу, де в мене була лінійна роль, і ще один серіал був запланований. Також мала відбутися дуже гучна прем’єра “Ахіллеси з Запоріжжя” — 2 березня…
Мої діти мали їхати на міжнародний фестиваль із виставою “Пітер Пен”. Тобто все було на дуже гарному піку. За спиною понад 50 зіграних ролей, 13 поставлених вистав і 20 років досвіду як викладачки. І тут усе просто зупинилося…», — говорить Лідія Семесюк.
Для Лідії професія — не просто робота, а частина її внутрішньої опори. Родина, зізнається вона, безумовно важлива — для українців це майже на рівні генетичної пам’яті. Але без творчої реалізації, без відчуття власного шляху й покликання, життя для неї втрачає напрям.
«Я буду гаснути, я в цьому впевнена. Чітко відчула це на початку моєї імміграції до Канади. Хоча, попри тимчасову втрату себе, я ніколи не здавалася всередині. Навіть не думала, що більше не повернуся до театру і акторства. Я розуміла, що це пауза, яка колись завершиться. Просто треба взяти терпіння в кулак і потроху щось робити», — каже акторка.
Дитинство, освіта і перші кроки в професії
Сцена як перше відчуття дому
Для Лідії Семесюк театр почався з відчуття : сцена — це місце, де вона по-справжньому дихає. Батьки водили її на вистави ще з чотирьох років, але свідоме рішення стати акторкою прийшло пізніше — у 14, після першого виходу на професійну сцену.
«Перед моїм чотирнадцятиріччям я потрапила до дитячого професійного театру при Палаці дітей та юнацтва. У мене був дуже знаковий момент, коли я вперше вийшла на сцену у виставі “Лускунчик”. Я тоді зрозуміла, що таке дихати. Пам’ятаю це відчуття: ось я на своєму місці. Наче всі пазли, хоча тобі лише 14 років, раптом склалися в одну картинку. Дуже чітко зрозуміла: це моє призначення. Я знала, що буду акторкою, що б не сталося».
Аварія, яка змінила маршрут, але не професію
До акторської освіти Лідія йшла впевнено, але її шлях виявився не таким простим, як могло здаватися. Вона вступала до університету Карпенка-Карого, пройшла відбір і сподобалася викладачам. Та за кілька днів до вступу все змінила аварія.
«Я подавалася в університет ім.Карпенка-Карого і дуже сподобалася викладачам. Але за три дні до вступу мене збила машина. І всі мої екзамени у 17 років накрилися мідним тазом.
Потім мені передзвонив ректор, який був присутній на відбірковому турі в Карпенка-Карого і бачив мене. Він сказав: “У Вас тоді сталося таке, Вас зняли з третього туру. Приходьте до нас, в університет Довженка. У нас викладає педагог із Карпенка-Карого”.
І я вступила. Я дуже цьому рада, бо курс був маленький. У Карпенка, де я мала бути, на курсі було 33 людини, а в нас — 13. Це було прекрасно: усім вистачало уваги».
Освіта, викладання і професія, яка не закінчується дипломом
Саме в Інституті кіно і театру імені Олександра Довженка почалося її професійне становлення. Уже під час навчання Лідія не лише грала, а й поступово входила у викладацьку професію. Пізніше вона здобула другу освіту в Київському університеті культури й почала викладати.
«Під час навчання у Київському університеті культури я почала викладати акторську майстерність на курсі Володимира Макаровича Нечипоренка – як другий викладач. Мені тоді був 21 рік. Тобто як drama teacher я збулася вже давно».
За словами Лідії Семесюк акторство — це професія, в якій неможливо поставити крапку після диплома. Вона говорить про навчання як про постійний процес: через досвід, ролі, тренінги, майстер-класи й глибше розуміння себе.
«У мене дві професійні освіти, плюс багато тренінгів, майстер-класів, підвищень кваліфікації — список величезний, і я не зупиняюся. Актор — це не лише театральна освіта в університеті. Актор вчиться все життя. Бо змінюємося ми самі, краще розуміємо себе, а ролі теж змінюються з часом.
Щоб не грати весь час себе, треба постійно заглиблюватися в персонажа. Наша європейська школа передбачає, що ти щоразу шукаєш нові якості, які сидять у тобі й можуть знадобитися для героя. У цьому весь смак нашої професії».
Жіночий театр, який став частиною історії
На третьому курсі разом із викладачем та однокурсницями Лідія стала частиною унікального театрального проєкту — жіночого театру, де всі ролі виконували жінки. Він проіснував десять років і став важливою сторінкою її професійної біографії.
«На третьому курсі, це був 2006 рік, ми створили свій власний театр. Він увійшов в історію як єдиний в Україні жіночий театр, де грали тільки жінки. Наш колектив проіснував десять років — до смерті художнього керівника.
Ми мали дві вистави-візитівки: “Оповідки про хронопів і фамів” за Хуліо Кортасаром і “Сповідь черниці” за романом Дені Дідро “Черниця”.
У “Сповіді черниці” всі ролі грали дівчата. А в Кортасара герої не мають статевої належності, тож це була дуже цікава вистава, яка довго прожила».
Понад 50 ролей до війни
Паралельно Лідія почала ходити на прослуховування й потрапила до камерного театру «Театріон». Саме звідти її театральна кар’єра почала розгортатися вже повною мірою. До початку повномасштабної війни в її творчій біографії було понад п’ятдесят ролей.
«Так, власне, і почалася моя історія з театром. Паралельно я почала ходити на прослуховування і потрапила в “Театріон” — камерний театр, який мені дуже подобався. Там я почала працювати, і так пішла моя театральна кар’єра.
До війни я зіграла понад 50 ролей — здається, 53».
Театр, кіно і режисерські роботи в Україні
«Я ж театральна акторка»
Попри десятки театральних ролей, кіно в професійному житті Лідії Семесюк з’явилося значно пізніше. І, що цікаво, не через відсутність пропозицій — навпаки їх було чимало. Лідія згадує, як на початку кар’єри сама свідомо відмовлялася від більшості з них, адже була переконана: справжній актор має повністю присвятити себе театру.
«Кіно в моєму житті було менше. Якщо не брати до уваги епізодичні ролі, то першою великою роботою став повнометражний фільм “Віденська кава”. Також були головні сюжетні лінії в серіалах. Наприклад, в “І будуть люди” я грала Варвару, ще був ситком “Євродиректор”, де я виконувала роль учительки історії.
Але з кіно в мене була окрема історія. В інституті нам дуже багато говорили про систему Станіславського, Курбаса, про те, що театр вимагає повної відданості. Якщо ти театральний актор — значить, театр має бути на першому місці.
Тому, коли я була зовсім юною, багато відмовлялася від зйомок. Мені телефонували, запрошували, але я казала собі: “Ні, я ж театральна артистка”. Зараз я вже дивлюся на це зовсім інакше. Кіно мені дуже цікаве, мені подобається досліджувати цей напрям».
Ми репетирували по 14 годин щодня, а інколи майже по 20.
Лідія говорить про театр із особливою повагою. Це мистецтво, яке, за її словами, не терпить напіввіддачі. Репетиції можуть тривати місяцями, а інколи — виснажувати настільки, що організм просто не витримує.
«У театрі найбільший кайф — це репетиційний процес. Ти довго шукаєш, пробуєш, народжуєш виставу. Хоча в моєму житті була постановка, яку ми зробили лише за 14 днів. Ми репетирували по 14 годин щодня, а інколи майже по 20. Вистава вийшла чудова, але після прем’єри я потрапила до лікарні. Бо з таким темпом довго не протримаєшся. Театр дуже вимагає відданості»
І вже тут, у Канаді, Лідія Семесюк побачила інший підхід до професії актора.
«Я працювала з канадськими кіноакторами, і вони дуже бережуть себе. Дві-три години роботи — і додому: вечеряти, відпочивати, пити чай. Для мене це було навіть трохи шоком».
Вистава, яка зібрала Палац спорту
Однією з наймасштабніших режисерських робіт Лідії стала музична вистава «Викрадення ялинки з Рокфеллер-центру», яку показали в київському Палаці спорту. Для режисерки це був не лише великий творчий виклик, а й історичний момент.
«Це була казка-мюзикл “Викрадення ялинки з Рокфеллер-центру”. Я сама написала п’єсу. Це був своєрідний мікс між “Корпорацією монстрів” та “Історією іграшок”. Я уявила, що було б, якби Енді зустрів уже дорослу Бу, а тим часом монстри викрали різдвяну ялинку.
У виставі професійні актори не лише грали, а й співали, танцювали, працювали у величезних костюмах. Правда, тоді я зрозуміла одну річ: Палац спорту не створений для драматичних вистав. Там чудово працюють музичні номери, але під час діалогів увага глядача розсіюється. Згодом ми перенесли постановку до Жовтневого палацу, і там вона прозвучала саме так, як мала. Наскільки мені відомо, я єдина жінка-режисерка, яка поставила драматичну виставу в Палаці спорту за всю його історію».
Як народилася режисерка
Хоча сьогодні Лідію знають і як режисерку, сама вона зізнається: спочатку навіть не думала про цей шлях. Перші постановки були швидше експериментом, а вирішальну роль відіграв наставник, який одним із перших побачив у ній режисерський талант.
«Моя перша режисерська робота була зовсім маленькою — казка про Святого Миколая. Тоді я навіть не думала, що колись стану режисеркою. Потім мені запропонували зробити виставу… просто на борту літака. Це був справжній пасажирський літак в Авіаційному музеї. Я написала п’єсу “Пригоди Маленького принца в комп’ютерному світі” — про те, що сталося б, якби Маленький принц відкрив для себе комп’ютерні ігри. Глядачі сиділи в салоні літака, актори грали просто між кріслами. Це був дуже особливий досвід.
Поступово я почала реалізовуватися як режисерка. Мій майстер, який навчався у Романа Віктюка, постійно говорив мені: “Я бачу в тобі режисерську жилку. Її потрібно розвивати”.
І зараз я абсолютно не ділю ці дві професії. Наприклад, уже в Канаді я поставила виставу “Animal Tales”, де одночасно була і режисеркою, і акторкою. І отримую однакове задоволення від обох ролей».
Війна, Польща, Канада і перший шок Ріджвея
Повномасштабне вторгнення змінило життя Лідії Семесюк так само, як і мільйонів українців. У березні 2022 року вона виїхала з Києва разом із донькою. Причиною стала не лише війна, а й бажання вберегти дитину від постійного стресу, який уже почав залишати свій слід.
«Я виїхала 17 березня 2022 року. Спочатку — до Любліна. Ми з донькою прожили там чотири місяці. Це була не моя ідея, а ідея мого колишнього чоловіка. Донька дуже важко переживала війну. Вона не розуміла, що відбувається, і це вже почало впливати на її ментальне здоров’я.
У Польщі я поступово почала викладати онлайн. Потім ми переїхали до Варшави, я навіть пройшла співбесіду на посаду drama teacher. І саме тоді мені підтвердили канадську візу. Пам’ятаю, вже після прильоту до Канади мені телефонують із Польщі й кажуть: “Ми готові запропонувати вам місце головного викладача”. А я відповідаю: “Дякую… але я вже в Торонто”».
Коли Канада виявилася зовсім не такою, як уявлялося
Перші дні в Канаді зовсім не були схожими на той початок, який Лідія собі уявляла. Людина, яка запропонувала їй тимчасове житло в Торонто, раптово змінила плани. Замість великого міста вона опинилася в маленькому Ріджвеї — містечку, про існування якого Лідія навіть не знала.
«Спочатку в мене був host, який сказав: “Поживеш у мене в Торонто, поки знайдеш роботу”. Але ми прилетіли, і він повідомив, що продає квартиру. Каже: “Ми їдемо в Ріджвей”. Торонто мені дуже сподобалося, нагадало Київ. А от Ріджвей, якщо чесно, налякав. Я тоді навіть не знала, що це за місце. А це маленьке село на кордоні зі Штатами, у бік Ніагари, біля Форт-Ері. Він забрав мене з дитиною туди, і я була в повному шоці. У Канаді я не знала нікого — zero, жодної людини.
Якщо ти осідаєш у такому селі на пенсії, для багатьох це прекрасно. Там скрізь бабусі й дідусі з чашечками кави, цигарками, у капелюшках і дорогому одязі. Але для мене це був шок».
Попри розгубленість, часу на довгі роздуми не було. Потрібно було влаштовувати доньку до школи, заробляти гроші й починати життя майже з нуля. Лідія бралася за різну роботу, хоча чудово розуміла: це лише тимчасовий етап.
«Спочатку я влаштувала доньку до школи. Потім знайшла одразу три роботи — усі part-time, тому що на full-time мене тоді не брали. Я працювала host у ресторані, займалася social media advertising для Ridgeway BIA — робила рекламу, знімала короткі відео. Потім навіть влаштувалася у Walmart. Але майже одразу зрозуміла: ні, мені потрібно переїжджати до Торонто».
Повернення до акторства у Торонто
Перший ковток повітря
Навіть працюючи на кількох роботах і починаючи життя з нуля, Лідія не переставала шукати шлях назад до професії. Перший шанс з’явився несподівано — на курсах англійської.
«У Ріджвеї я пішла на курси англійської. Якось викладачка сказала: “Ти ж акторка, проведи нам щось із акторської майстерності”. Потім додала: “У мене є знайома режисерка. Хочеш познайомитися?” І мені запропонували знятися в англомовному short film. Для мене це був перший важливий ковток повітря. Я подумала: все, треба повертатися в професію. Там у мене було буквально дві фрази. Але справа була не в тексті. Найважливішим було знову опинитися у своєму середовищі».
Акторство — не лише про сцену
Лідія переконана: акторська майстерність допомагає далеко за межами театру чи знімального майданчика. Саме вона підтримувала її й тоді, коли доводилося працювати у сфері обслуговування та починати все спочатку в новій країні.
«Я ніколи не думала: “Ну все, тепер працюватиму host — і на цьому моє життя закінчилося”. Навіть там я постійно видавала “контент”. Вони зі мною точно не нудьгували. Місто маленьке, ти перша людина, яка зустрічає гостей у ресторані. Треба було вмикати харизму, знаходити контакт із людьми. І саме на цьому я жила.
Тому я завжди кажу: акторство дуже допомагає в житті. Воно не лише для тих, хто хоче виходити на сцену. Це про співбесіди, про впевненість у собі, про вміння знайомитися, комунікувати, презентувати себе».
І для цього, власне, наша школа FIRSTACT STUDIO (школа акторства для дорослих) і створена. Це не лише про “я хочу бути актором”. Це про те, що акторство допомагає в повсякденному житті: інтерв’ю, впевненість, нові знайомства.
Нові ролі в новій країні
Поступово професія знову почала повертатися в життя Лідії. Після першого короткометражного фільму були нові проєкти — спочатку невеликі, а згодом і повнометражне кіно.
«Потім я знялася ще в одному англомовному серіалі. Там я грала вчительку, яка не говорить жодного слова — лише реагує емоційно. Також була роль у повнометражному фільмі “At One Table”, де моя героїня говорить українською. А зараз я вже активно пробуюся і на англомовні ролі. Це новий етап, який мені дуже цікавий».
«Заграва»: волонтерство, дорога з Ніагари й український театр у Канаді
Театр, заради якого варто було їхати чотири години
Ще до переїзду до Канади Лідія знала: без театру її нове життя не буде повним. Саме тому одним із перших вона знайшла український театр «Заграва» в Торонто. Навіть коли жила в Ріджвеї, відстань не стала перешкодою.
«Коли ми вирішили, що переїжджаємо до Канади, я одразу почала шукати, чим зможу тут займатися. Побачила театр “Заграва” й зателефонувала його директору Йосипу Терлецькому. Він сказав: “Звичайно, приходьте, ми будемо дуже раді”. Коли я жила в Ріджвеї, їздила на репетиції до Торонто громадським транспортом. Це займало чотири години в один бік. Але мені був потрібен театр».
«Заграва» як волонтерський театр
«“Заграва” — це волонтерська організація, робота там не оплачується. На початку я багато вкладалася в цей театр, бо мені це було справді потрібно — я хотіла залишатися в професії, бути поруч із театром, з українською сценою.
Я їздила з Ніагари на виставу “Сад божественних пісень”, потім поставила “Віглану” — театральний колаж про війну. Допомагала пану Йосипу з “Мазепою”, із постановкою до 70-річчя театру. А потім була моя “Мавка”.
Але в Канаді, коли ти тільки стаєш на ноги, постійно дозволяти собі неоплачувану роботу дуже складно. Тому зараз я підтримую “Заграву”, іноді режисую, але вже не можу волонтерити в такому обсязі, як раніше».
«Лісова пісня. Легенда про кохання» і театр, який об’єднує
Вистава, яку хотілося грати ще
Для театру «Заграва» «Лісова пісня. Легенда про кохання» стала однією з тих постановок, які хочеться не просто зіграти й закрити, а продовжувати показувати знову і знову. Лідія зізнається: чотири покази для такої вистави — це мало. Але для волонтерського театру з великим складом, декораціями й технічно складною постановкою навіть це стало важливим результатом.
«“Лісову пісню” ми зіграли тільки чотири рази. На жаль, лише чотири — і це дуже сумно. Часто тут вистави грають один або два рази, а потім, можливо, якісь гастролі. Я казала: “Ні-ні-ні, це ж вистава, так не може бути. Давайте ще грати”. Слава Богу, ми зіграли її хоча б чотири рази. І за це я вдячна.
На жаль, через величезний склад, світло, декорації нам не вдалося активно їздити з нею. Плюс деякі люди пішли, бо це волонтерський проєкт. Але, як би там не було, це був успіх для “Заграви”».
Нова енергія для українського театру в Торонто
Успіх «Лісової пісні» Лідія пояснює не одним фактором, а поєднанням кількох речей: новим режисерським баченням, оновленою аудиторією, приходом новоприбулих українців і водночас присутністю старшої діаспори. Саме це, каже вона, і стало найціннішим — вистава зібрала дуже різних людей навколо українського театру.
«Думаю, це був мікс усього: нове бачення, нова аудиторія, хоча серед глядачів було чимало людей зі старої діаспори.І я справді радію, що театр так об’єднує. І що я до цього доклала зусиль».
Між творчістю і survival job
Коли мистецтво не оплачує рахунки
Попри театральні успіхи, сьогодні Лідія чесно говорить про реалії життя в Канаді. Без стабільної роботи або власної справи, каже вона, вижити лише творчістю надзвичайно складно.
«На жаль, зараз я не можу дозволити собі займатися тільки театром. У мене є survival job, яку я поєдную з творчими проєктами. У Канаді потрібно розуміти одну річ: якщо немає стабільного full-time або власного бізнесу, навіть успішні постановки не гарантують фінансової стабільності».
Сьогодні Лідія працює teaching assistant у навчальному центрі, де займається з дітьми, а також викладає акторську майстерність в українській творчій студії «Маківка».
«У “Маківці” я веду drama-напрям. Ми працюємо над виставами, етюдами, розвиваємо впевненість дітей, їхню свободу на сцені.До речі, плануємо також вести групу англійською. Також розвиваю паралельно свої творчі театральні проєкти».
Перший канадський режисерський досвід
Поступово Лідія почала працювати не лише в українських, а й у канадських театральних проєктах. Одним із найважливіших став фестиваль в Alumnae Theatre.
«Я подалася на режисерський конкурс в Alumnae Theatre, пройшла кастинг і отримала можливість поставити виставу “Waiting for Love” авторки Lindsey Ellis. Це був мій перший повністю канадський production. Канадські актори, канадська команда, фестиваль, дванадцять показів протягом двох тижнів. Для мене це був дуже важливий професійний досвід».
Theatrical Events і вистава про людську природу
Незалежний театр як простір для розмови про нас самих
Паралельно Лідія розвиває власний театральний проєкт — Theatrical Events. Саме в його межах народилася вистава «Animal Tales», яка, за словами режисерки, стала її найглибшим дослідженням людської психології.
«Theatrical Events — це мій власний творчий проєкт. Одна з наших вистав — “Animal Tales”. Це 90-хвилинна психологічна історія англійською мовою, де через образи тварин ми говоримо про людські страхи, комплекси, залежності, маніпуляції, мрії.
Наприклад, є лемінги — маленькі тварини. У них історія залежності: один лемінг “сидить” на цукрі й відчайдушно хоче нову дозу. У Дональда Марголіса (автора сюжету) лемінги просто біжать, біжать і зриваються. Таке собі бажання беззмістовно кудись мчати. А я прив’язала це до залежності: коли є доза, починається бажання зловити ейфорію.
Ця вистава дуже важлива для підростаючого покоління, щоб вони побачили себе збоку. Наприклад, є качкодзьоб, якому не подобається власне тіло. Він хоче бути бобром, хоче бути качкою — ким завгодно, тільки не собою. Це проблема багатьох тінейджерів: “Я собі не подобаюся, пофарбую волосся у фіолетовий, зроблю пірсинг, татуаж”. Але спочатку треба розібратися із собою, бо це йде зсередини.
Зараз я веду переговори з різними майданчиками, я хочу, щоб ця вистава жила, бо, на мою думку, вона надзвичайно актуальна для віку 14+. Навіть людям до 30 років варто її подивитися, щоб знайти себе або побачити себе. Адже після вистави я чула відгуки: “Боже, твоя летюча миша — це на 100% я. Я саме так себе відчуваю”.
Це independent theatre project, а в Торонто зараз дуже популярні такі інді-проєкти. Для мене — це про місію — розкривати таємниці людської сутності».
Викладання: діти, дорослі і різниця між Україною та Канадою
Театр — це не лише “for fun”
У Канаді Лідія багато працює з дітьми й підлітками, але чесно каже: до формату, де творчість сприймається лише як розвага без дисципліни, вона не готова. Для неї театр — це не “побігали й пострибали”, а серйозна робота, навіть якщо йдеться про дітей.
«Насправді, діти тут трохи лінивіші, а театр — це дисципліна. Це дуже доросла дисципліна. Якщо буде “шалтай-болтай”, не буде професійного проєкту. А на “соплях і пряничках” це буде рівень “ДК” “Росток” “дітки скачуть ромашечками”. Акторство — це поєднання дисципліни, таланту та постійної праці. Треба багато вкладати в себе, розвивати себе: вокал, танці, сценічний рух, музичні інструменти, верхова їзда, бокс — що завгодно. Треба бути багатостороннім і мультизадачним. А тут діти часто трохи пасивні. Зі мною це не працює, особливо зі старшими. Формат “for fun” — це не до мене».
Дисципліна залежить від рівня проєкту
Спочатку Лідія думала, що, можливо, саме вона занадто вимоглива. Але після репетиції «Лускунчика» в National Ballet of Canada переконалася: у професійному середовищі дисципліна залишається нормою, незалежно від країни.
«Там викладачі могли “вбивати” поглядом. Дитина десь не дотягнула ніжку — і вже бачить реакцію викладача. Там порядок, вони справді працюють, пашуть. Тобто все залежить від рівня серйозності проєкту».
“Я не вихователь, який займається поведінкою”
Для Лідії важливо, щоб на заняття з акторської майстерності діти приходили саме навчатися творчості. Вона переконана: якщо немає базової поваги й готовності працювати, жодного мистецького процесу не відбудеться.
«От, наприклад, я викладала в одній міжнародній академії в Річмонд-Гіллі, але мені було далеко їздити, тож я відмовилася. Там взагалі не було дисципліни. Я казала: я не вихователь, який займається поведінкою. До мене приходять навчатися творчості. Для цього батьки мають підготувати дитину, щоб вона не приходила рвати штори, перевертати стільці й називати це fun. Це невихованість і неповага — до старших і до всіх навколо. Яке може бути навчання, якщо дитина просто їздить по шторах?».
Чому діти всеодно особливі
Попри вимогливість, Лідія каже, що дуже любить працювати з дітьми. Саме в них вона бачить те, що дорослі часто втрачають із віком: безпосередність, природність і чесну реакцію.
«Я дуже люблю працювати з дітьми, бо продовжую в них вчитися. Їхня безпосередність, натуральність реакцій, природна органіка — це неймовірно. Кожна дитина має свою неповторність.
Коли діти дорослішають, вони часто це втрачають: через проблеми, дорослі питання, закоханість, усе інше. Втрачається наїв. А поки дитина має цю природність, акторство розкривається дуже широко».
Дорослі приходять уже з внутрішнім запитом
З дорослими, каже Лідія, працювати по-іншому: вони приходять більш свідомими й часто мають конкретну причину — подолати страх, перевірити себе, стати впевненішими або просто відкрити нову грань власної особистості.
«З дорослими я теж люблю працювати, бо це вже свідомі люди. Хоча вони приходять для чогось: перевірити себе, розвиватися, позбутися комплексів і затисків, добути впевненість, дізнатися щось нове про мистецтво, спробувати себе в різних ролях. Це теж дуже круто».
Канадське кіно: safety first, повага і правила індустрії
Індустрія, де час і безпека мають значення
Працюючи з канадськими знімальними командами, Лідія одразу помітила різницю в організації процесу. Тут актор приходить на майданчик у систему, де все має свій час: примірка, грим, зйомка, перерва, завершення зміни. І головне — усе це не на словах, а на практиці.
«У канадському кіно, на відміну від нашого, дуже чітко працює принцип safety first. Ти приходиш на локацію — і все перевіряють. Примірка відбувається завчасно, без стресу. На грим є визначений час. Тут не переробляють. В Україні зміна могла тривати 20 годин — і це вважалося окей. Іноді навіть ще не факт, що заплатять. А тут, якщо це серйозний проєкт, за затримки йдуть додаткові бонуси.
Якщо в тебе 8 годин, то це 8 годин. Ти знаєш, що так воно й завершиться, хіба що буде форс-мажор, який обов’язково компенсують».
Повага як частина професійної культури
Для Лідії важливою стала не лише організація, а й атмосфера на майданчику. Каже, у Канаді навіть побутова ввічливість працює на команду: вона допомагає актору почуватися в безпеці й краще виконувати свою роботу.
«Зйомки починаються вчасно і закінчуються вчасно. Ланч, перевезення, організація — усе чітко. До кожного ставляться з повагою. У нас, в Україні, на жаль, половина знімальної групи часом могла бути не дуже привітною. Тут, можливо, ця привітність іноді трохи штучна, але вона приємна і реально збирає команду.
На гримі тобі скажуть, яке в тебе гарне волосся і яка ти прекрасна. У нас могло бути: “Господи, яким ти шампунем миєш голову?”. Звичайно, в Україні в мене було багато класних гримерів і костюмерів, але траплялися люди, після яких думаєш: навіщо ти мені псуєш день?
Я прийшла на зміну о четвертій ранку, мені ще працювати в кадрі. Тому тут дуже відчутна повага до кожного».
Масовка — це ще не акторство
У Торонто знімають більшість голівудських фільмів і потрапити на майданчик справді можливо. Але Лідія одразу розділяє: бути background actor і будувати акторську кар’єру — це не одне й те саме.
«Так, тут дуже поширена історія зйомок у кіно. Але ми говоримо про масовку чи реальне акторство? Для загального кадру тут навіть у Facebook-групах набирають. Але масовка — це не акторство. Більшість режисерів навіть не дуже хоче працювати з акторами, які постійно ходять у масовку. Ти ж не працюєш як актор. Ти — що стіл, що людина. Це background.
І всі ці казки про Попелюшку — “мене побачили в натовпі, і все змінилося” — так, інколи можуть бути форс-мажори: не прийшла акторка, у натовпі побачили схожий типаж і покликали. Але це фарт — потрібне місце і потрібний час».
“Треба весь час стукати у двері”
Лідія переконана: у професії недостатньо просто хотіти зніматися. Потрібно постійно подаватися, пробуватися, працювати над собою й мати реальні акторські інструменти.
«Треба весь час стукати у двері. І, звичайно, потрібні скіли. Якщо скілів немає, нічого не буде. Актор може грати не як Роберт Де Ніро, але він має грати добре. Він має володіти інструментами: перевтіленням, характером, розумінням тексту, мовним апаратом. Якщо людина приходить і просто зображує емоції, бо думає, що класно знімала відео в Instagram, це дорога в нікуди».
Ролі-мрії: королеви, історичні образи і трохи піратства
Попри весь прагматизм професії, у Лідії є й акторські мрії — великі, яскраві, трохи казкові. Її приваблюють сильні жіночі образи з внутрішньою драмою, історичні персонажі й ролі, в яких можна дозволити собі масштаб.
«Одна з моїх мрій — зіграти якусь королеву. Наприклад, маму Білосніжки або інший подібний образ. Якби знімали “Гамлета”, я б хотіла зіграти Гертруду, маму Гамлета. Мені дуже подобається ця роль. Або Леді Капулетті, маму Джульєтти — у неї теж є своя дуже сильна драма.
Я люблю історичні й казкові образи. В Україні я грала в кількох історичних проєктах. Ще я б дуже хотіла зіграти Діану в “Собаці на сіні” Лопе де Веги. Можливо, я вже трохи доросла для цієї ролі, бо їй 29, але who knows. Дуже люблю негативних казкових персонажів. І ще з задоволенням зіграла б пірата».
Театр як киснева маска
Ми почали цю розмову з питання про те, хто зараз Лідія Семесюк. А завершуємо — питанням “що для зараз Вас театр?” . Бо, здається, саме в ньому відповідь звучить найчесніше.
«Це моя киснева маска. Це мій кисент, як і тоді, у 14 років, коли я зрозуміла, що повноцінно дихаю на сцені. Тут, у Канаді, це однозначно моя киснева маска. Коли я на репетиціях, особливо з тінейджерами, які дуже виросли й стали достойними початківцями-акторами, цей творчий процес не можна ні з чим порівняти. Ти занурюєшся — і весь світ може почекати. Усі проблеми: PR, medical stuff, школи, курси — усе це чекає…»
