Від 1991 року до сьогодні: 35-річний шлях української громади Канади у боротьбі та підтримці незалежності України.
24 серпня 2026 року Україна відзначає 35 років незалежності. 35 років — ніби й небагато для цілої країни. Але якщо подивитися, скільки всього вмістилося у цей час, здається, що минула ціла епоха.
За ці роки змінювалася Україна. Змінювалися й українці, які жили за тисячі кілометрів від неї. Колись діаспора переконувала світ, що Україна має право бути незалежною державою. Потім допомагала цю державу будувати, підтримувала Майдани, збирала допомогу після 2014-го. А після початку повномасштабної війни Канада стала новим домом для сотень тисяч українців.
Цього разу до Дня Незалежності UAmedia вирішила не лише згадати ці 35 років, а й запитати українців у різних містах Канади про дуже просту річ: що для вас означає незалежність України сьогодні?
Ми отримали дуже різні відповіді. Про свободу. Про мову. Про пам’ять. Про дітей, які ростуть уже тут, у Канаді. Про відповідальність перед тими, хто сьогодні виборює наше право взагалі говорити про незалежність.
Але спочатку повернімося на 35 років назад.
1991: Канада першою на Заході визнала незалежність України
24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила незалежність України. А вже 1 грудня українці підтвердили це рішення на референдумі — «за» проголосували понад 28,8 мільйона людей.
Наступного дня, 2 грудня, Канада стала першою західною державою, яка офіційно визнала незалежність України.
Для українців у Канаді це був величезний момент. Бо роками діаспора робила те, що сьогодні нам навіть трохи складно уявити: пояснювала світові, що Україна — не Росія, що українці мають свою мову, історію і, головне, право на власну державу.
І ось держава нарешті була.
А разом із цим змінилося і завдання діаспори. Тепер уже не потрібно було доводити право України на існування. Потрібно було допомагати молодій незалежній країні стати сильнішою.
Едмонтон, Канада: українці Канади святкують незалежність у 1991 році. Фото: Kyiv Post.
Український Світовий Конґрес називає діаспору того часу міжнародним голосом поневоленої України. Після 1991 року почався зовсім інший етап — партнерство з державою, на появу якої покоління українців за кордоном чекали десятиліттями.
«Для мене незалежність — це право мати власне ім’я, мову і культуру. Це шлях, який українці проходять століттями, щоб жити вільними на своїй землі. І це пам’ять про тих, хто віддав за неї життя, щоб ми могли жити вільно, берегти та примножувати нашу ідентичність, культуру та традиції на свої землі та за її межами.»
0–5 років незалежності, 1991–1996: від боротьби за визнання — до допомоги державі
Перші роки незалежності стали для української діаспори в Канаді часом великих змін. Бо Україна, за яку десятиліттями боролися звідси, з-за океану, тепер була незалежною. А отже, треба було зрозуміти: що далі?
Одна із символічних відповідей з’явилася вже у 1993 році. На VI конґресі Світового конґресу вільних українців із назви організації прибрали слово «вільних». Відтоді це був Український світовий конґрес.
Здавалося б, лише одне слово. Але сенс був набагато більшим: тепер існувала незалежна Україна.
А ще через два роки, у 1995-му, під час XVIII Конґресу українців Канади заснували Canada-Ukraine Foundation. Її завданням було вже не боротися за визнання України, а допомагати їй цілком практично: розвивати гуманітарні, освітні, технічні та інші проєкти.
Український фестиваль у Bloor West Village у Торонто — один із найбільших осередків української культури в місті. Фото: Toronto Ukrainian Festival.
Так поступово змінювалася і сама роль української громади в Канаді. Боротьба за право України бути незалежною перетворювалася на інше, не менш важливе завдання — допомогти цій незалежній державі розвиватися.
І допомога Україні поступово ставала не разовою акцією «коли щось трапилося», а постійною роботою.
Uliana Bybliuk Toronto, Ontario
«Для мене незалежність України- це знати, що в мене є моя країна, моя земля, моє місце, куди я належу. Бо страшно навіть уявити, що в один момент цього може не стати, і тоді ти ніби втрачаєш частину своєї ідентичності: немає твоєї країни, твоя мова стає просто «якоюсь мовою», культура – «якоюсь культурою», а ти ніби залишаєшся без свого дому у світі.»
Oleksandr Peretokin Toronto Ontario
«Для мене незалежність Украї-ни це право українців самим визначати свою долю й майбутнє своєї держави. Навіть живучи в Канаді, я сильно відчуваю зв’язок з Україною: навіть за кордоном ми несемо свою ідентичність, культуру й відповідальність за її збереження.»
5–10 років незалежності, 1996–2001: нова хвиля поруч зі старою діаспорою
На початку 2000-х українська громада Канади вже була дуже різною.
Для когось Канада була домом уже кілька поколінь. Тут народилися їхні батьки, а часом навіть дідусі й бабусі. Україна для них була передусім землею предків, мовою та культурою, які вдалося зберегти за океаном.
А поруч з’являлося все більше тих, хто ще зовсім недавно жив в Україні.
За переписом 2001 року понад мільйон жителів Канади — 1 071 060 людей — вказали українське походження як єдине або одне з кількох.
Водночас серед тих, хто іммігрував до Канади після 1985 року, було близько 25,5 тисячі народжених в Україні. А після 1991-го сюди приїздили вже громадяни незалежної держави.
І це були дещо інші українці. Вони привозили із собою живу сучасну українську мову, близьких, які залишилися вдома, спогади про 90-ті й власний досвід життя вже в незалежній Україні.
Українська громада під час Toronto Ukrainian Festival у Bloor West Village, Торонто. Фото: Toronto Ukrainian Festival.
Так в одній громаді зустрілися дві дуже різні історії: українці, чиї родини жили в Канаді поколіннями, і ті, хто ще зовсім недавно називав Україну домом.
І саме ця зустріч поступово змінювала українську Канаду. Вона залишалася глибоко вкоріненою тут, але водночас ставала все ближчою до того, чим жила Україна просто зараз.
«Я живу в Канаді вже 14 років, і всі ці роки ми в місті Квебек відзначаємо День Незалежності України. 35 років тому Україна проголосила всьому світові, що є вільною, суверенною державою. Я, як і багато українців мого покоління, пішла до школи вже в незалежній Україні, і для нас було природним щороку 24 серпня святкувати цей день, але ми не до кінця усвідомлювали його справжню ціну. Сьогодні, через 35 років, Україна знову виборює своє право бути незалежною і вільною на своїй землі — цього разу кров’ю своїх найкращих синів і дочок.
Саме тому моє сприйняття цього дня після початку повномасштабної війни кардинально змінилося: для мене це вже не просто свято, а заклик до єдності, боротьби та відповідальності. Особливо для тих із нас, хто живе далеко від України: ми маємо ще більшу відповідальність перед тими, хто залишився там, хто пішов на фронт і віддає своє життя, захищаючи свою сім’ю, свій дім і свою землю. Ми повинні бути їхнім надійним тилом і робити все можливе, щоб не втратити те, за що вони борються. Мабуть, саме тому сьогодні незалежність для мене — це не лише те, що ми захищаємо. Це те, що кожен із нас має робити щодня, щоб її зберегти. Зберегти нашу свободу, мову, культуру, пам’ять та ідентичність і передати їх нашим дітям.
І сьогодні я особливо гостро запитую себе: чи зможуть наші діти через 35 років так само вільно святкувати День Незалежності? Наш обов’язок — зробити все, щоб відповідь була: так.»
10–15 років незалежності, 2001–2006: українська демократія стає справою канадської громади
У 2004 році Україна знову опинилася в центрі уваги світу. Президентські вибори, масові фальсифікації, а за ними — Помаранчева революція.
І українці Канади не залишилися просто спостерігати за цим з-за океану. Точніше, спостерігати поїхали — але вже буквально.
На участь у канадській місії спостерігачів за виборами подалися понад 4 тисячі людей. Уряд відібрав 463 спостерігачів, а Конґрес українців Канади направив ще близько 300.
Сотні людей полетіли в Україну, щоб стежити за виборами й допомогти захистити право українців самим обирати своє майбутнє.
Помаранчева революція (The Orange Revolution). Листопад — грудень 2004 року. Фото: Андрій Ломакін.
І тут українська громада Канади мала величезну перевагу. Знання української та російської мов, розуміння країни, особисті та родинні зв’язки — усе це було дуже потрібним для міжнародної місії.
Але в ці роки українці Канади боролися не лише за демократію в Україні. Вони продовжували повертати й власну історичну пам’ять тут, у Канаді.
25 листопада 2005 року набув чинності закон, який офіційно визнав інтернування людей українського походження в Канаді під час Першої світової війни.
Це була сторінка історії, про яку десятиліттями знали далеко не всі. І ще один важливий результат довгої роботи української громади — цього разу вже за те, щоб Канада пам’ятала і визнавала те, що сталося з українцями на її власній землі.
Vitaliy Kushnir із Саскатуну (Саскачеван) наголошує, що незалежність України — це передусім відповідальність перед тими, хто захищає державу сьогодні.
«Що для мене означає незалежність України сьогодні?
Це базова потреба української особистості у моральному та духовному значенні для нашої нації.
Для мене незалежність України сьогодні — це не просто право нашої держави бути вільною та самостійною. Це право українського народу самому визначати своє майбутнє, зберігати свою мову, культуру, віру та пам’ять про свою історію. Війна показала мені справжню ціну незалежності — за неї українці віддають життя. Живучи далеко від України, в Канаді, я ще більше почав цінувати те, що означає мати свою державу, свій прапор і свою землю. Незалежність для мене — це відповідальність перед тими, хто захищає Україну сьогодні, і перед майбутніми поколіннями українців.»
15–20 років незалежності, 2006–2011: пам’ять, закріплена законом
У ці роки українська громада Канади продовжувала робити ще одну важливу річ — повертати історію, про яку десятиліттями мовчали.
І 2008 рік став у цьому особливим.
29 травня в Канаді набув чинності федеральний закон, який офіційно визнав Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу. Четверту суботу листопада встановили загальнонаціональним днем пам’яті.
Для української громади це було більше, ніж просто новий закон. Історія, яку роками зберігали в родинах, про яку розповідали дітям і нагадували канадському суспільству, тепер була офіційно визнана на рівні держави.
Урочисте відкриття Меморіалу жертвам Голодомору в Торонто, 21 жовтня 2018 року. Фото: Holodomor Museum.
Того ж року Канада зробила ще один важливий крок. Уряд виділив 10 мільйонів канадських доларів Українсько-канадській фундації імені Тараса Шевченка на створення фонду для проєктів про інтернування українців та інших вихідців з Австро-Угорщини під час Першої світової війни.
Так за кілька років дві історії, про які довго знали переважно всередині української громади, стали частиною значно ширшої канадської пам’яті.
Їх почали не просто пам’ятати в українських родинах. Про них говорили на державному рівні, розповідали в освітніх проєктах і публічно вшановували.
І це, мабуть, один із найкращих прикладів того, як громада може не лише берегти свою історію, а й зробити так, щоб її знала країна, у якій вона живе.
«Для мене незалежність України — це насамперед свобода бути собою: говорити своєю мовою, пам’ятати свою історію, берегти свою культуру і пишатися тим, що я українка. Я завжди любила Україну, але повномасштабна війна змусила мене ще сильніше усвідомити, наскільки важливою для мене є моя країна та моя українська ідентичність.
Саме після початку війни я повністю перейшла на українську мову і ще більше відчула гордість за те, що я українка. Ми з чоловіком виїхали до Канади ще до повномасштабного вторгнення, і не раз думали про те, що якби не війна, можливо, одного дня повернулися б додому. Україна до війни була країною, яка дуже швидко розвивалася і в якій хотілося жити та будувати майбутнє. І навіть сьогодні, живучи далеко від неї, я відчуваю: Україна — це частина мене, а бути українкою для мене — велика гордість.»
20–25 років незалежності, 2011–2016: Революція гідності, війна і нова мобілізація
А потім настав 2013 рік. Євромайдан, Революція гідності, а за ними — окупація Криму та початок російської війни на сході України.
Україна знову стала частиною щоденного життя українців у Канаді.
Тут виходили на протести, організовували інформаційні кампанії, створювали комітети підтримки, збирали гроші та допомогу. Для багатьох це вже була не просто підтримка далекої історичної батьківщини. В Україні залишалися батьки, друзі, родичі. Там були їхні міста і домівки.
Canada-Ukraine Foundation організувала та профінансувала сім медичних місій. Канадські медики-волонтери їхали в Україну, щоб лікувати українських військових, поранених у війні.
А у 2015 році до підтримки долучилася й Канада вже на державному рівні. На прохання українського уряду розпочалася операція UNIFIER — канадська військова місія, створена для підготовки та підтримки українських військових.
Громада збирала допомогу, медики лікували поранених, Канада тренувала українських військових.
Після 2014 року зв’язок між Україною та українцями Канади знову змінився. Тепер мова йшла вже не лише про розвиток незалежної держави чи збереження її історії.
«Для мене незалежність — це право України бути собою. Без «А що люди скажуть?..» Без дозволу. Без страху. Без чужого права вирішувати наше майбутнє. І сьогодні ми як ніколи знаємо справжню ціну цього права. Це — свобода!»
25–30 років незалежності, 2016–2021: від чисельності громади — до системного партнерства
До 25-річчя незалежності українська громада Канади була вже не просто великою — вона була величезною.
За переписом 2016 року 1 359 655 жителів Канади вказали українське походження. І українська Канада — це вже давно не лише прерії, з якими історично асоціювали перші хвилі української імміграції.
Українців було багато в Торонто, Ванкувері, Монреалі, Оттаві та інших містах по всій країні.
А разом із громадою змінювалися й відносини між двома країнами.
1 серпня 2017 року набула чинності Угода про вільну торгівлю між Канадою та Україною. До культурних, родинних і громадських зв’язків дедалі більше додавалися економічні.
Підписання Угоди про вільну торгівлю між Канадою та Україною. Київ, 11 липня 2016 року. Фото: Уряд Канади.
У 2019 році Канада знову долучилася до українських виборів — цього разу підтримала розгортання до 500 довгострокових і короткострокових спостерігачів.
Тобто за три десятиліття цей зв’язок виріс у щось значно більше, ніж фестивалі української культури, благодійні збори чи збереження традицій.
Це вже була співпраця на багатьох рівнях — від громади й родинних зв’язків до економіки, демократії та відносин між двома державами.
Tanya Dubchak та Nazar Makarenko з Торонто: для молодого покоління українців у Канаді незалежність — це право бути собою та берегти своє коріння.
«Для нас незалежність України сьогодні — це свобода бути собою, зберігати українську мову, культуру, традиції та передавати їх далі, де б ми не жили. Живучи в Канаді, ми ще сильніше усвідомлюємо цінність незалежності та те, наскільки важливо підтримувати Україну й залишатися пов’язаними зі своїм корінням. Для нас Україна — це не лише місце на карті, а частина нашої ідентичності, яку ми несемо із собою всюди»
30–35 років незалежності, 2021–2026: громада, яку змінила повномасштабна війна
А потім настало 24 лютого 2022 року.
Повномасштабне вторгнення змінило Україну. І дуже швидко змінило українську Канаду.
17 березня 2022 року запрацювала програма Canada-Ukraine Authorization for Emergency Travel — CUAET. До 1 квітня 2024 року за нею до Канади прибули 298 128 українців.
Майже 300 тисяч людей за трохи більше ніж два роки.
Хтось приїхав із маленькою валізою. Хтось — із дітьми. Хтось залишив в Україні чоловіка, батьків, роботу, квартиру і життя, яке ще кілька тижнів тому здавалося абсолютно звичайним.
І українська громада Канади знову взялася допомагати.
У перші місяці потрібно було буквально все: зустріти в аеропорту, знайти житло, одяг, їжу, меблі, допомогти з документами, школою для дітей чи першою роботою.
Українців зустрічають у Вінніпезі після прибуття першого федерального чартерного рейсу, 23 травня 2022 року. Фото: Government of Canada..
З часом потреби змінилися. У 2026 році це вже не лише питання, де переночувати перші тижні. Це робота, англійська, психологічна підтримка і спроба побудувати нове життя в Канаді.
Canada-Ukraine Foundation повідомляє, що близько 2,9 мільйона канадських доларів спрямували на десятки проєктів для підтримки переміщених українців уже тут, у Канаді.
Але допомагаючи українцям облаштуватися тут, громада не перестала допомагати Україні.
Станом на 23 лютого 2026 року Canada-Ukraine Foundation разом із партнерами залучила та спрямувала понад 100 мільйонів канадських доларів гуманітарної допомоги від початку повномасштабного вторгнення.
Паралельно продовжували розвиватися і відносини між двома країнами. 1 липня 2024 року набула чинності модернізована Угода про вільну торгівлю між Канадою та Україною.
«Незалежність України – це ключова передумова для розвитку країни та її громадян. Для мене незалежність України – це можливість рухатися вперед, розвиватися, будувати сучасну європейську державу та обирати власне майбутнє.
Особливо сьогодні незалежність для мене – це вибір між прогресом і цивілізацією та регресом і занепадом, який символізує росія. Україна має залишатися вільною, розвиватися за власними правилами й будувати майбутнє, яке обирає її народ.»
І ось ми у 2026-му.
Сьогодні українська громада Канади — це люди, чиї предки приїхали сюди понад сто років тому. Це повоєнна діаспора. Це ті, хто переїхав у 1990-х чи 2000-х. І майже 300 тисяч українців, які приїхали після початку повномасштабної війни.
У кожного з них своя історія. Для когось Україна — країна прабабусі, у якій він, можливо, ніколи не був. Для когось — місце, де досі живуть батьки. А для когось — дім, з якого довелося виїхати зовсім недавно.
Але, мабуть, саме сьогодні особливо добре видно одну річ: відстань у тисячі кілометрів не обов’язково робить Україну далекою.
«Для мене незалежність України сьогодні -це можливість бути українкою, де б я не жила, пам’ятати своє коріння, мову, культуру та традиції. Живучи в Канаді, я відчуваю, що моїм завданням є прославляти Україну, не забувати своє-рідне та популяризувати українську культуру далеко за межами Батьківщини. Для мене важливо, щоб про Україну знали, чули її голос, бачили її красу та силу.»
Незалежність, яку підтримують щодня
35 років — це вже історія. Але якщо подивитися на шлях українців у Канаді за цей час, стає зрозуміло: незалежність ніколи не була для цієї громади просто датою 24 серпня.
Колись тут переконували світ, що Україна має право бути окремою державою. Потім допомагали цю державу будувати. Виходили на Майдани за тисячі кілометрів від Києва. Їхали спостерігачами на вибори. Повертали із забуття Голодомор та історію інтернування. Лікували поранених. Збирали гроші. Зустрічали в аеропортах тих, хто тікав від війни.
І продовжують робити це сьогодні.
Коли ми запитали українців у різних містах Канади, що для них означає незалежність, у відповідях постійно звучали дуже схожі слова: свобода, мова, культура, коріння, пам’ять, відповідальність.
Можливо, тому що за тисячі кілометрів від України ці речі відчуваються трохи інакше.
Тут незалежність — це говорити з дитиною українською, навіть якщо вона відповідає англійською. Вести її в суботу до української школи. Одягати вишиванку не лише 24 серпня. Пояснювати канадським друзям чи колегам, чому війна не «десь далеко». Донатити. Виходити на мітинги. Розповідати, звідки ти.
Прості речі. Але саме з них часто й складається зв’язок із країною, яка може бути за 7 тисяч кілометрів від тебе.
Тому на 35-ту річницю незалежності хочеться залишити не лише питання «Що для мене означає незалежність України?»
А ще одне:
«Що я роблю сьогодні, щоб вона залишалася важливою для наших дітей?»
Щоб ще через 35 років — у Києві, Торонто, Едмонтоні, Вінніпезі чи будь-якому іншому місті світу — вони могли вільно сказати: «Я — українець. Я — українка».
І так само вільно святкувати День Незалежності України.
Ми працюємо для вас щодня, щоб ви отримували найважливіші новини та корисні гайди про життя в Канаді. Підпишіться на наші соціальні мережі, щоб першими дізнаватися про актуальні події, знаходити однодумців та підтримувати зв'язок з українською громадою!
